Л И Ч К О В Е


В Інтернеті На сайті

Зворотній зв'язок

Додати до закладок


П`ятниця,  19.07.2019

Н Е О Ф І Ц І Й Н И Й   С А Й Т

рус | eng | deu   

  Стартова | Реєстрація | Вхід



Опитуваннячко

Ви чули про с. Личкове?
Всього відповідей: 125

Статистика:


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Тепер про Личкове знають у цих країнах:

free counters


Користувачів усього: 119
У тому числі:
Зареєстровані: 112
Перевірені: 6
Модератори: 0
Адміністратори: 1
Кореспонденти: 0
Заблоковані: 0
Приєднатись

На сайті:
Фотографій: 184
Новин: 6
Файлів: 34
Статтей: 13
Флеш-ігр: 217
Всячини: 24
Тестів: 2
Коментарів: 21
Записів у гостьовій: 122

Наша кнопка


Код кнопки

Статті

Категорії каталога

Історія [4]Сучасність [2]Природа [1]Різне [3]
Статті користувачів [3]

~ Зареєструйтесь або увійдіть як користувач, щоб мати можливість додавати свої статті, фото, оголошення, скачувати і додавати файли тощо ~

Стартова » Статті » Історія


Заснування села Личкового (друга половина XVII ст.) і його подальша історія...(сторінка №2)
Сторінка:  1 2


---------------------------------------------------------------------

Історія села Личкового. Частина І.
Заснування села Личкового (друга             половина XVII ст.) і його подальша історія...

---------------------------------------------------------------------

               
                       

   4 червня 1775р. військо Російської імперії під загальною командою генерал-поручика П.І.Текелія, повертаючись з турецького фронту, за таємним наказом цариці оточило Січ, а вже 5 червня 1775р. Січ була зайнята російськими військами, укріплення зруйновані, курені розібрані, запорозькі клейноди і реліквії, скарбницю і частину архіву відправлено до Санкт-Петербургу, майно пограбовано. Так закінчилась історія «запорізької автономії», а у житті  мешканців Личкового (як і інших поселень Запоріжжя) почали відбуватися суттєві зміни.
   Причини давнього прагнення царизму ліквідувати Гетьманщину, а потім і Запорозьку Січ крилися, по-перше, в демократичному суспільно-політичному ладові в цих автономних державних утвореннях, по-друге,  в характері господарства (на Запорожжі - хутірського) та використання в ньому найманої праці. Це суперечило як самодержавному ладові, так і феодально-кріпосницькій системі імперії. По-третє, Запорізька Січ, будучи місцем, куди стікалися найбільш радикальні елементи суспільства, завжди була потенційним вогнищем соціальних рухів. Третя причина, на відміну від перших двох, висувалася в офіційній заяві уряду як головне обгрунтування необхідності знищення Запорозької Січі.
             В колишній Січі і паланкових поселеннях, у тому числі в Личковому як центрі Личківської паланки, розташувалися гарнізони царських військ. Адміністративно відразу після зруйнування Січі Личкове залишалось центральним поселенням Личківської паланки, землі якої з 1775 року увійшли до складу Новоросійської губернії. У цьому ж році Личківська Покровська церква була передана з Київської до  Славенської і Херсонської церковної єпархії (була утворена указом Катерини II від 9 вересня 1775р.).
   У листопаді 1776 року Личкове, як і більшість лівобережних земель Запоріжжя, перейшло до новоствореної Азовської губернії. З цією подією пов’язана ліквідація Личківської паланки, на базі якої створено Личківський повіт (район). З організацією Азовської губернії розпочалася масова роздача земель, що належали до того запорожцям. У першу чергу землі виділялися представникам місцевої адміністрації, розміщеним на території губернії військовим поселенцям, а також козацькій старшині, що здебільшого перейшла на службу в російські війська, а також іноземним колоністам. Одним із землевласників Личкового у цей час був і вищезгаданий В.С.Чернявський.
На цей час (1776  рік) в селі було  1479 жителів, серед яких 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники старшин та багатих козаків.
   У 1778 році Личківський повіт перестав існувати, а його землі перейшли до Царичанського повіту Азовської губернії. В 1783 році Азовську і Новоросійську губернії об’єднують в Катеринославське намісництво. Таким чином, Личкове опинилось у складі Новомосковького повіту Катеринославського намісництва. В грудні 1796 року указом російського імператора Павла І створена нова Новоросійська губернія, до якої увійшла більша частина Катеринославського намісництва разом з Новомосковським повітом і  землями Личкового. У жовтні 1802 Новоросійську губернію було поділено на Миколаївську (з 1803 — Херсонську), Катеринославську (Личкове опинилось у її складі) і Таврійську губернії. Під час усіх цих адміністративно-територіальних змін: з 1783 по 1796 рік (Катеринославське намісництво), з 1796 по 1802 рік (Новоросійська губернія) і далі  з 1802 року (Катеринославська губернія), Личкове залишалось у складі Новомосковського повіту.       

       

   Однак, головні зміни відбулись не в адміністративно-територіальній приналежності Личкового, а у суспільно-політичному ладові та системі господарювання. Наступні півтора століття в історії Личкового – це процес поступового покріпачення селян і перетворення їх у живий товар.
             Після зруйнування Січі і захоплення козацьких земель Російською імперією посполите населення, а також незаможні козаки перетворились на так званих державних селян. Становище українських державних селян суттєво відрізнялось від становища державних селян Півночі Росії, Поволжя, Приуралля і Сибіру. Якщо останні переважно перебували на оброчному положенні, тобто платили різні податки («оброк») грошима і натурою, а також відбували підводну, шляхову та інші повинності, то селяни українських земель за правовим і майновим статусом мало відрізнялися від кріпаків.  Крім того, що вони платили грошові і натуральні податки, вони також відбували панщину.
   Механізм покріпачення начебто вільних українських державних селян був таким — вони здавались царським урядом в оренду поміщикам. Крім того, за податки (для їх сплати) урізалися земельні наділи державних селян, наслідком чого на середину ХІХ століття серед личківського населення  значним було безземелля. Крім передачі в оренду, практикувалися і продажі державних селян поміщикам (переведення в кріпаки), особливо в перші десятиліття після зруйнування Січі. Потерпали селяни і від рекрутської повинності - системи комплектування регулярного війська у Російській імперії, яка полягала у зобов'язанні населення поставляти в армію новобранців-рекрутів. Термін служби рекрута до 1793 року був довічним, а після  1793 року  рекрути служили 25 років.
       
    Становище личківців, що знемагали під тягарем кріпосництва, погіршувалось рік у рік. На панщині  кріпаки працювали по 5 днів на тиждень.   Засівали поля вручну, врожай збирали серпами і косами. У 1800 році на 207 селянських дворів Личкового припадало лише 80 волів та 11 коней.
     Особливо скрутним  було становище селян у неврожайні роки. Врожаїв же у  личківських землях з 1799 по 1856 рік було 20.
   Архівні матеріали вказують, що село Личкове у другій половині 18 ст. належало багатій сім’ї Кочубеїв. Населення Личкового у цей час становило 1028 чоловік. Наприкінці 18 ст. село, як і навколишні землі, разом з його жителями перейшло у власність статського радника М.С. Іванова. Йому належало 214 дворів з 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.
    У другій чверті 19 ст. село придбав поміщик І. В. Катеринич. У своїй книзі «Розвиток промисловості на Україні» О.О. Несторенко згадує, що село Личкове Новомосковского повіту у 1848 році належало поміщику Катериничу і мало винокурню і цегельні заводи.
     Основним заняттям жителів села стало хліборобство, яке         давало їм можливість виживати. Однак, наявність цегельних заводів,         винокурні, млинів тощо свідчить і про розвиток промисловості. У зв'язку         з розвитком хліборобства і промисловості розвивається і торгівля. Так, щороку з кінця XVIII століття в Личковому відбувалося 4 ярмарки, причому найбільший із них, так званий Георгіївський (у квітні), був особливо людним. Наприклад, на такому ярмарку у 1828 році побувало до 1600 чоловік і було продано різних  товарів на 30 тис. карбованців. Ярмарки були не лише торговим заходом, але ї своєрідним святом, явищем української культури.
Після реформи 1861 року частина земель Личкового перейшли у власність селянам. За         даними 18 травня 1875 року у селі Личкове         було близько 86 власників. Однак, більшість земель (а також кращі із них) лишилися у поміщика. За уставною  грамотою земельні наділи, які одержували селяни, не перевищували 4 десятин на кожну ревізьку душу. Крім того, личківці повинні були сплатити викуп за землю. Всього за 2480 десятин землі селяни повинні були сплатити близько 100 тисяч карбованців.
    До того ж, поміщики намагалися всіляко урізати селянські наділи. Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик не  додав їм  кілька десятків  десятин   землі.
    З розвитком промисловості у Катеринославській губернії частина жителів працює у містах на заводах і фабриках.  Земельні наділи, які одержали селяни, забезпечували лише напівголодне животіння. Крім викупних платежів, селянам доводилося сплачувати багато інших податків: державний поземельний, губернські і повітові, земські стягнення, мирські (сільські й волосні), страхові внески тощо. Відсутність худоби і реманенту, недостатня кількість землі примушували бідняцьку частину селян орендувати землю у поміщиків і заможних сусідів або йти в найми і шукати заробітку на підприємствах.

       

      Личківці, які працювали на промислових підприємствах, часто піддавались впливу революційно настроєних агітаторів. З початку 20 ст. цей процес набув значних обертів і  у селі почали поширюватись революційні настрої. Так, революційну агітацію серед селян у 1905 році проводив П. І. Нор, уродженець села, що тривалий час працював у Катеринославі на Брянському заводі.
   Під впливом більшовицької агітації селяни переходили до активних дій. Новомосковський повітовий справник з тривогою повідомляв катеринославського губернатора, що селяни Личківської  волості вимагали від поміщиці повернути гроші, утримувані з них як штраф, за весь час існування економії, а також знизити орендну плату з 15 до 5 крб. за десятину. Влітку 1905 року біднота села не тільки чинила потрави і самовільну порубку поміщицького лісу, не виходила на роботу в гарячу пору, але й відмовилась від сплати податків.
    У грудні 1905 року селяни почали  роззброювати поліцію. За розпорядженням влади у Личківську волость було переведено з Котовки загін козаків, які вчинили жорстоку розправу над учасниками  виступів. У приміщенні волосної управи були покарані ватажки заколотників: селяни К. Стовпа, Т. Шваґер та ін.
            Після заворушень 1905 року,  так званої Першої російської революції,  з 1906 року уряд Російської імперії провів «столипінську» аграрну реформу (названа за ім’ям її ініціатора П.О. Столипіна). Реформа полягала у наданні дозволу виходу із сільської общини на хутори. В Личковому на хутори до 1911 року виділилося  34 господарства, за якими біло закріплено 175 десятин землі. Однак, частина  малоземельних селян, позбавлена можливості  користуватись  общинними загонами, водопоями та іншими угіддями, не могла довго  протриматись на відведеній ділянці землі і розорювалась. Землі збіднілих  селян скуповували більш багаті землевласники.
   За даними 1908 року, в селі було 475 дворів з населенням 2708 чоловік  (1388 чоловіків і 1320 жінок). У 1909 році 6 господарств села займалося промислами: 3 ковальським, решта — швацьким та шорницьким. Виробляли також цеглу. Характерно, що два з цих господарств   не  мали власної землі  і вже не займались  землеробством. Таким чином, у Личковому проявлялись  осередки промисловості.
    В 1914 році жителі Личкового мали всього 2480 десятин, тобто стільки, скільки вони одержали за реформою 1861 року. В міру зростання кількості населення малоземелля селян ставало дедалі більш відчутним.
   До 1906 року село фактично було позбавлене кваліфікованої медичної допомоги. На весь Перещепинський    медичний  відділок  з населенням в 31 500 чоловік, до якого на початку XX століття належало й Личкове, був лише один лікар. Тільки в 1906 році земство відкрило тут фельдшерський медичний пункт.
   З 1885 року в Личковому почала працювати церковнопарафіяльна школа з трирічним строком навчання, в якій навчалися переважно діти заможних селян; у 1911 році — однокласне початкове училище, підпорядковане повітовому земству.       

       

   Цікавим явищем української культури на початку 20 ст. було селянське хатнє малювання (стінописи – зовні і всередині хат, а також малювання на папері) - найпізніший за часом виникнення вид українського образотворчого фольклору, який широко побутував на території Катеринославщини, у тому  числі у Личковому. Це засвідчують архівні, літературні джерела і колекції пам'яток - копійних матеріалів та оригінальних взірців. Найвідомішим осередком селянського хатнього малювання Катеринославщини є село Петриківка, в якому малювання, щоправда, вже в інших формах, існує й досі, тоді як усі інші осередки поступово згасли. Утім, за мистецькою своєрідністю і художніми якостями малювання багатьох осередків Катеринославщини не поступається петриківському. У 1914 році після експедиції Катеринославщиною Н. В. Валукинським було створено альбом акварелей, серед яких  зображення мальованих печей з Личкового і інших сіл тодішнього Новомосковського повіту. Цей альбом зберігається в архіві Музею українського народного декоративного мистецтва. Крім того, існують матеріали 1910-1920-х років, передані до музеїв збирачами-добродіями, серед яких також є копії та оригінали малюнків з Личкового.

       

   З початком першої світової війни в 1914 році значну частину чоловіків Личкового було мобілізовано до армії. У зв’язку з цим, багато  господарств села  занепали, оскільки більшість  бідняцьких сімей втратило годувальників. В селі збільшилося число жебраків.  Усе це сприяло поширенню революційної пропаганди, у тому числі солдатами, які повернулись з війни.

       

    Наступні декілька років мешканці села були втягнуті у революційні рухи та громадянську війну за владу.
    В березні 1917 року після повалення царського уряду влада перейшла до «громадського комітету».
    З 7 листопада по 28 грудня 1917 року Катеринославська губернія, а отже, і Личкове,  увійшла до складу УНР. 28 грудня 1917 влада перейшла до рук більшовиків і Личкове опинилось у складі Української Радянської Народної Республіки (по 30 січня 1918 р.), а потім - Донецько-Криворізької Радянської Республіки РРФСР (по 2 квітня 1918 р.). У грудні 1917 року в селі було організовано революційний комітет, до складу якого увійшли  солдати та представники місцевої бідноти: Д. П. Миколаєнко, Г. Р. Колісник, учитель II. К. Майборода та інші.
   У лютому-березні 1918 року селяни на чолі з членом революційного комітету Ф.Т. Біланом почали самозахоплення землі, худоби та  майна поміщика Зіньківського та купця Пилипенка. 1918 року більшовиками був утворений «загін самоохорони» для захисту села від нападу банд.
   У квітні 1918 року село було  захоплене німецькими військами. Більшість учасників вищезгаданого загону влились до Окремого партизанського полку на чолі з М.Є.Козирєвим, штаб якого був розташований у селі Сомівці. Після австрійсько-німецької окупації Личкове було у складі то УНР (до 29 квітня 1918 р.), то Української Держави (до листопаду 1918 р.)
     В листопаді 1918 року партизани-більшовики захопили Личкове. На початку 1919 року в селі відновлено радянську владу, а Катеринославська губернія знову опинилась у складі УРСР.  Тоді ж було здійснено вибори до Личківської волосної ради, першим головою якої став І. К. Дорошенко. Крім личківців, у той час до складу ради входили і представники  сіл Великокозирщини, Малокозирщини, Свічанівки,  Дудківки, Трудолюбівки і Тернової Балки. На базі володінь поміщика Зіньковського більшовиками була утворена комуна «Прогрес» (перші члени: І.К. Дорошенко, П.К. і А.І. Майбороди, Ю.П. Дудка, Й. Сухенко тощо).
   У цей же час велися бої з військами Петлюри, причому відомо, що частина личківців підтримувало «петлюрівців». Так, у Личковому і селі Перещепине діяв повстанський загін (як указано в  документах Надзвичайної Комісії "пєтлюровской окраскі") під керівництвом Кушпіта. Загін діяв аж до 1922 року.
   Втягнене у громадянську війну, з травня по жовтень 1919 року село по-черзі було захоплене військами отамана Григор'єва, військами генерала Май-Маєвського, денікінцями та махновцями. Після їх  витіснення угрупуваннями Червоної Армії у кінці 1919 року  в селі спочатку діяв тимчасовий  орган влади — революційний комітет. Під його керівництвом у березні 1920 року було проведено чергові вибори до Личківської волосної Ради.
Наприкінці 1923 року в Личковому утворено партійний осередок, першим секретарем  якого став 3. Д. Дудка, та комсомольський осередок, який очолив І. П. Іванченко.

       

   1922-1923 рр. в УРСР було проведено адміністративну реформу, що скасувала поділ Катеринославської губернії на повіти. Натомість, утворювались округи, а згодом         - райони.
                   У 1925 році була введена в експлуатацію залізниця Харків-Дніпропетровськ, що перетнула також і Личкове. Найближча залізнична станція (станція Бузівка) тоді була за 3 км. від села. Існує думка, що назвати станцію «Личкове» не дало існування у Росії на Новґородщині залізничного пункту з такою ж назвою. Тому станцію назвали за назвою віддаленого села – Бузівка. Близьке сусідство із залізницею сприяло утворенню і розвитку у селі великої кількості підприємств, установ і організації.
  У цьому ж 1925 році в селі було відкрито медичну амбулаторію, в якій тоді працювала Ф.М. Мисик, яку пізніше визнано  заслуженим   лікарем УРСР.
  Колишню земську початкову школу у 1929 році було перетворено на семирічку, а в 1937 році її реорганізували на десятирічку. Середню освіту перед  Вітчизняною  війною здобули в ній 70 юнаків і дівчат. У 1927 році жителі села власними силами побудували клуб.        

       

   27 лютого 1932 року утворено Дніпропетровську область, у складі якої опинились землі Личкового.
   З  1925 року представниками радянської влади почалося створення на базі націоналізованого механічного млина в Личковому  промартіль «Працівник», а в 1929 році – радгосп «Пролетар». У жовтні того ж року (в західній частині села) виник ТСОЗ «Червоний орач», головою якого став І.П. Гула, потім О.Д. Тертишний.
                    В 1929 році в Личковому утворено сільськогосподарську артіль ім.. Т.Г. Шевченка та ТСОЗ «Червоний партизан». Навесні 1931 року ТСОЗ «Червоний орач» та сільськогосподарська артіль ім.. Т.Г. Шевченка об’єднали в колгосп ім. Сталіна, першим головою якого став І.А. Рускевич. На сільськогосподарську артіль  у 1931 році перетворили  і ТСОЗ «Червоний партизан».
Новоутворені Радянською владою сільськогосподарські підприємства займалися як зерновим господарством, так і тваринництвом. Так, при артілі ім.. Сталіна існувала молочнотоварна ферма. Колгосп мав також  велику   вівчарську ферму, де утримувалося  близько 276 овець.
                  Примусова «колективізація», яка позбавляла селян фактично усього господарства, безчинства  владних структур тощо – усе це призводило до виникнення опору селян  проти комуністичної влади, масових заворушень, підтримки «петлюрівців» та «махновців». На думку багатьох істориків, саме це стало причиною організованих заходів керівництва УРСР і СРСР проти українського населення, зокрема селянства, з метою тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення. У 1932-1933 рр. урядом  були штучно і цілеспрямовано створені умови для виникнення голоду і загибелі величезної кількості людей.  В історію ці події увійшли під назвою Голодомор або Український геноцид. Під час Голодомору 1933 року загинуло багато мешканців і Личкового. Люди виживали лише завдяки крадіжкам  зерна.

       

    У 1939 році почалась Друга світова війна, а вже 1941 року ця війна безпосередньо торкнулася кожного жителя СРСР і українця, зокрема. З перших днів Великої вітчизняної війни, коли почалась мобілізація,  більшість чоловіків села Личкового  пішло на фронт. Жінки стали основною робочою силою на фермах та у полі.
   28 червня 1941 року Личкове було окуповане німецькими військами. Під час німецької окупації Личкове входило до складу Рейхскомісаріату Україна. На території колишнього Котовського району, до якого входило тоді Личкове, було створено кілька партизанських груп. Одну з них очолив житель Личкового Є.І. Іванченко, другу – Г.Т. Канава. Однак, вже у 1941 році обидві були викриті німецькими військами, а більшість партизанів – розстріляно.
   У лютому 1943 року частини Червоної Армії прорвалися до станції Перещепине. Однак, бої велися тут аж до вересня. Відомо про активну допомогу військовим Червоної Армії з боку жителів села. Коли одна з частин потрапила в оточення, мешканець Личкового  І.К. Дорошенко вночі допоміг цій частині з’єднатися зі своїми військами. Вчительки А.Ф. Остапенко та М.П. Селіфанова переховували у себе кількох поранених радянських солдатів, які потрапили в оточення, за що були розстріляні окупантами.
   Багато жителів Личкового відзначилися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Орденами Богдана Хмельницького і Червоного Прапора було нагороджено І.Х. Сасика, орденами Червоного Прапора і Вітчизняної війни – П.А. Фурса, орденами Слави і Червоної Зірки – І.Ф. Шерстка, двома орденами Слави – Д.В. Дериведмідя, М.М. Кравця та І.П. Полішка.
                   В центрі села споруджено пам’ятник тим, хто загинув у роки Великої Вітчизняної війни. На меморіальних дошках, що у наш час не збереглися, було зазначено 550 імен героїчних захисників Батьківщини.
22 вересня 1943 року війська Червоної Армії визволили Личкове.  Радіоінформбюро уже 21 вересня 1943 року повідомляло: «На Дніпропетровському напрямку наші війська продовжували розвивати успішний наступ і, просунувшись уперед від 10 до 15 кілометрів, оволоділи містом і великим залізничним вузлом Синельникове, районними центрами Дніпропетровської області Котівка і Перещепине, а також зайняли понад 80 інших населених пунктів, серед яких великі населені пункти: Ковпаківка, Личкове, Виноградівка, Новопетрівка, Герасимівка, Новостепанівка, Івано-Михайлівка, Хощеватка, Знаменівка, Дерезоватка, Хорошеве, Середньо-Раївка, Весела, Циганівка, Августинівка та залізничні станції Бузівка, Перещепине, Мізкове, Домаха, Зайцеве.»
  За час окупації 97 мешканців села було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Було спалено і знищенно 11 колгоспних будівель, приміщення середньої школи і вокзалу, базу райспоживспілки, механічний млин, цегельний завод тощо. На 1 січня 1945 року в колгоспі «Червоний партизан» було всього 52 працездатних чоловіки. Основні роботи доводилося виконувати жінкам. Колгосп не мав тягла і автомашин.       

       

    Першу після визволення сільську Раду очолював І.Ф. Пипич. Сільська Рада за підтримки держави почала відновлювати село, зокрема колгоспне господарство, що мало забезпечити харчами фронт. Вже за  15 місяців після визволення, за даними архівних матеріалів, було відбудовано 99 % усіх зруйнованих будинків. Часто допомога фронту болюче відбивалась на самих мешканцях села, які, відправляючи  урожай і кошти, самі позбавлялись необхідного.
                    У 1948 році колгоспи села освоїли всі довоєнні посівні площі. У 1956 та 1958 рр. було проведено кілька укрупнень колгоспів, завдяки чому створено колгосп ім. Суворова, що згодом став «колгоспом-міліонером». Цьому зокрема сприяла механізація 1965-1967 рр.., а також постійне «соціалістичне змагання». Особливо інтенсивно колгосп розвивається за правління голови Шкуліпи.
   Збільшення прибутків колгоспу дало змогу виділити кошти на благоустрій села. З 1967 року споруджено новий Будинок культури, дитячу їдальню, ведеться будівництво житлових будинків.
                    У 1966-1967 рр. на честь 50-річчя жовтневої революції у Личковому встановлено пам’ятник В.І. Леніну, поруч насаджено паркову алею, розпочато будівництво нового приміщення лікарні.

       


                    Адміністративно Личкове  належало до Котовського району, а з його ліквідацією у 1958 році          - до Магдалинівського. З 1962 року Магдалинівський район було розформовано, а Личкове опинилось у складі Новомосковського району. З 1965 року воно знову належить до Магдалинівського району.

       

   У 1970—1981 роках по лівобережжю Орелі відбувається будівництво каналу «Дніпро—Донбас», зокрема поблизу  Личкового. Негативні наслідки цього будівництва село та навколишня природа відчуває і сьогодні. Канал перетнув русло Орелі, що призвело до значних змін площі басейну річки, перерозподілу поверхневого стоку, спричинило підйом поверхневих та підземних вод і підтоплення  Личкового. Уведений в експлуатацію в 1982 році канал мав забезпечити запаси питної води східної України (процеси індустріалізації у 70-х роках ХХ ст. тут "тяжко вдарили" по власних запасах), сполучивши Дніпро і Сіверський Донець. Однак, за злою іронією долі, потреба у цій рукотворній водній артерії, на думку фахівців, у наш час (зі зниженням темпів індустріалізації) просто відпала.

       


    1991 року Україна проголосила свою незалежність, а СРСР припинив існування. Личкове  опинилось у складі незалежної України.

  

       

Список використаних джерел:

       
               
  1. http://www.cossackdom.com
  2.        
  3. http://forum.vgd.ru
  4.        
  5. http://gorod.dp.ua
  6.        
  7. http://ruthenos.org.ua
  8.        
  9. http://townnovomoskovsk.pochta.org/
  10.        
  11. http://uk.wikipedia.org
  12.        
  13. http://www.libr.dp.ua
  14.        
  15. Абросимова С.В., Мисик Ю.А. Документи з історії українського козацтва в збірці Дніпропетровського історичного музею// http://www.cossackdom.com
  16.        
  17. Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // http://www.ukrterra.com.ua
  18.        
  19. Віталій Калузький. Протовча – зникла річка // http://www.ridnaukraina.com
  20.        
  21. Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. — 539 с.
  22.        
  23. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов. – Днепропетровск, 1962. – С. 166-167.
  24.        
  25. Лащенко Х.Г.  До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи, броди і переправи  як елементи єдиної системи сполучень// http://www.cossackdom.com
  26.        
  27. Лиман Ігор. Церковний устрій Запорозьких Вольностей(1734 - 1775). – Запоріжжя: РА "Тандем-У”, 1998.
  28.        
  29. Личково чи Личкове? // http://www.ridnaukraina.com
  30.        
  31. Макаревский Феодосий: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. - Екатеринослав, типография Я.М. Чаусского, 1880.
  32.        
  33. Максимов В.П., Найдіон В.П., Тищенко З.С. Личкове // Історія міст та сіл УРСР. Дныпропетровська область, - 1967 р.
  34.        
  35. Олександр Гуржій, Тарас Чухліб. Гетьманська Україна. // http://exlibris.org.ua
  36.        
  37. Пахоменков Юрій. Історія Надпоріжжя – Придніпров’я (від перших людей до XVII cт.)//http://gorod.dp.ua
  38.        
  39. Пірко В.О.Заселення Донеччини у ХVІ-ХVІІІ ст. // http://www.vesna.org.ua
  40.        
  41. Полонська-Василенко Наталія.ІСТОРІЯ УКРАЇНИ(у двох томах, 3-тє видання 1995 року)// http://www.vesna.org.ua
  42.        
  43. РОГОЖИНСЬКА Ірина. Трагедія Орілі // http://www.zorya.poltava.ua
  44.        
  45. Смолій Юлія. Осередки селянського хатнього малювання Катеринославщини першої третини ХХ століття: до історії дослідження // http://www.etnolog.org.ua
  46.        
  47. Стороженко І. С. Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001
  48.        
  49. Фанталов Алексей. Скифо-сарматы. Краткая история и мифология //http://gorod.dp.ua
  50.        
  51. Хрестоматія з історії держави і права України. Навч посіб. – Упоряд. А.С. Чайковський (кер.), О. А. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук // http://law.biz.ua
  52.        
  53. Чегорка Петро. І крізь віки тече Оріль// http://www.day.kiev.ua
  54.        
  55. Швидько Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // МОЄ  ПРИДНІПРОВ’Я. Календар пам’ятних дат області на  2001  рік. Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 2000
  56.        
  57. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - К.: Наук. думка, 1990. - Т.1. - 592 с. 
  58.        
               

На початок

Сторінка:  1 2
Категорія: Історія | Додав: vital_vision (05.12.2008) | Автор: Cанжара В.В.
Переглядів: 4257 | Рейтинг: 0.0/0 |
 
 
КОМЕНТАРІ:
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Залишаючи коментарі, будьте ввічливими, поважайте думку інших. Заборонено використання ненормативної лексики, образ і приниження інших людей.

Авторські права на розміщені тексти належать їхнім авторам. Передрук матеріалів заборонений без розміщення гіпер-лінка lychkove.at.ua та імені автора матеріалу.

Погода в Україні

Випадкове фото:

[Категорія: Природа]
Система Orphus

Найближчі свята в Україні:

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Посміхніться:)

Друзі сайту
Пишу українською Сайт села Нехвороща. Реферати, софт, розваги. Український козацький портал Українські традиції Козацький 
сайт «АНЕКДОТИ З УКРАЇНИ» - Нові та найкращі анекдоти української мережі kolomyya.eu.org село Тростянець Сайт Щирця Українська музика
Стартова | Про Личкове | Новини | Фотоальбом | Дошка оголошень | Корисна всячина | Для вільної хвилини | Різне | Гостьова книга

© Санжара В.В. 2008 - 2019 pр.

  | |