Л И Ч К О В Е


В Інтернеті На сайті

Зворотній зв'язок

Додати до закладок


П`ятниця,  19.07.2019

Н Е О Ф І Ц І Й Н И Й   С А Й Т

рус | eng | deu   

  Стартова | Реєстрація | Вхід



Опитуваннячко

Ви чули про с. Личкове?
Всього відповідей: 125

Статистика:


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Тепер про Личкове знають у цих країнах:

free counters


Користувачів усього: 119
У тому числі:
Зареєстровані: 112
Перевірені: 6
Модератори: 0
Адміністратори: 1
Кореспонденти: 0
Заблоковані: 0
Приєднатись

На сайті:
Фотографій: 184
Новин: 6
Файлів: 34
Статтей: 13
Флеш-ігр: 217
Всячини: 24
Тестів: 2
Коментарів: 21
Записів у гостьовій: 122

Наша кнопка


Код кнопки

Статті

Категорії каталога

Історія [4]Сучасність [2]Природа [1]Різне [3]
Статті користувачів [3]

~ Зареєструйтесь або увійдіть як користувач, щоб мати можливість додавати свої статті, фото, оголошення, скачувати і додавати файли тощо ~

Стартова » Статті » Історія


Історія личківської місцевості з найдавніших часів до заснування села.(сторінка №2)
Сторінка:  1 2


---------------------------------------------------------------------

Історія села Личкового. Частина ІІ.
Історія личківської місцевості з найдавніших часів до заснування села.

1. Від палеоліту (кам'яної доби) до ІІ тисячоріччя до н.е..
2. Від скіфів (І тис до н.е.) до слов'ян.
3. Від антів (V-VІІІ ст.) до Золотої Орди (XIII ст.).
4. Дике поле і козацька доба до заснування Личкового (XIV-XVII ст.)

---------------------------------------------------------------------

                               

3.

                    Перші за часом виникнення слов'янські поселення V-VІІІ ст. на території сучасного Личкового належать історичним антам, добре відомим за свідченнями візантійських та готських авторів, і старожитностям так званої пеньківської археологічної культури. Згідно з твердженням Прокопія Кесарійського, анти споріднені зі слов'янами однією мовою, однаковим побутом, звичаями і віруваннями. Разом з тим вони становили окремий племінний союз, який розселився від гирла р. Рось до Запоріжжя, в басейні Південного Бугу та між Дністром і Прутом, таким чином охопивши і землі Личкового. Це - період конфліктів хліборобів-слов'ян з кочівниками: у Причорномор’ї почергово протягом VI-VIII ст. панують авари ( у другій половині  VI ст.), булгари (у VII ст. булгарська орда, очолювана Аспарухом, пройшовши цими землями, вторглася на Балканський півострів та  змішалася з місцевими слов'янськими племенами.), хозари (прийшли  у VIII ст. у наші степи з Північного Кавказу, розширивши територію своєї держави - Хозарського каганату, яку у X ст. зруйнував київський князь Святослав Ігорович.). Але точної інформації, коли і скільки часу ці племена  проживали на території нашого краю — невідомо ні з писемних джерел, ні з археологічних пам’яток.У той же час існує безліч писемних відомостей римських і візантійських авторів про слов’ян. Серед таких авторів — Пліній Старший, Корнелій Таціт, Клавдій Птоломей  (відносяться до I-II ст.), готський єпископ Йордан  (у VI ст.), Прокопій Кесарійський (відносяться до I-II ст.), візантієць Маврикій та  інші візантійські (Агафій, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта) та сирійські (Євагрій, Іоанн Ефеський) автори…
  З початку VII ст. візантійські відомості про східних слов’ян у нашому краї припиняються, що пов’язано з занепадом візантійської історіографії і обмеженням політичних зносин Візантії з слов’янами в цей період (через виникнення нових держав на Дунаї). Остання згадка про слов’ян-антів відноситься до 602 р.  Новим джерелом інформації про розселення слов’ян напередодні утворення Русі як держави ретроспективно стає «Повість минулих літ» Нестора-літописця  та деякі свідчення арабських і візантійських авторів IX-XI ст.
   Згідно з Нестором-літописцем (XI ст.) на нижньому Подніпров’ї (аж до Чорного моря) VІІІ-ІХ ст. проживали східнослов’янські племена уличів (угличів,  оуличів, улучів), у межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були. Саме до цього часу відноситься перша згадка про ріку Оріль. У VІІІ- XII ст. Оріль називали  Угол, Угла.  Ще вчений XVIII ст. Татищев зіставляв ім'я уличів із давньою назвою р. Оріль. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять трансформацію етноніма «уличі» в «угличі», прив'язують розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)».
   Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «и бѣша сѣдяще Улицѣ по Днѣпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ и Днѣстръ й сѣдоша тамо». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літописі під 922 р. записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе».
   Крім Нестора про уличів згадано також у середині X ст. візантійським імператором Костянтином Багрянородним (Порфирородним) в трактаті «Про управління державою».
   Уличі межували на сході з тюрками, на заході — з тиверцями, на північному заході — з полянами.
   З тиверцями уличі були у добросусідських відносинах, але ворогували з полянами і Київським князівством. Так,  885 року з уличами воював  князь Олег. Новгородський перший літопис оповідає, що князь Ігор воював з уличами та деревлянами. Уличі довго боронилися, їх місто-столиця Пересічень трималося три роки і не піддавалося Ігорю, однак той здобув-таки  місто  у рік 6448 (940). Уличі згодилися на данину Ігореві, яку він відступив своєму воєводі Свенельду. Після завоювання воєводою Свенельдом у 942 р. уличі увійшли до складу Київської Русі.
   Нестор, як і Констянтин Багрянородний, по сусідству з уличами на південному сході показує печенігів(беченеги по-тюркськи, пацинаки в західноєвропейських та візантійських хроніках), що прийшли сюди зі сходу наприкінці ІХ ст.. Знахідки свідчать про інтенсивні торгівельні відносини з  печенігами-кочівниками, вежі яких стояли поруч з улицькими житлами. Деякі вчені, наприклад М.К.Любавський, вважають, що тюркомовні печеніги не тільки сусідили із уличами, а й змішувалися з ними, чому сприяли, зокрема, шлюбні зв'язки. Під їх натиском уличі поступово мігрували у західному напрямку, розташувавшись між Дністром і Бугом. А територію нашого краю у другій половині X ст. остаточно опанували печеніги, хоча сам Дніпро залишався головним водним шляхом торгівлі і військових походів руських дружин.
   Взагалі, населення нашого краю в той період не було одноманітним. Племена або приходили на зміну одне одному, або проживали тут одночасно, що дозволяли обшири території і наявність природних, розмежовуючих володіння річкових кордонів. Історичних джерел недостатньо, аби визначити їх проживання тут «в часі і просторі». Згадані вище печеніги з’явилися тут близько 80-х рр. IX ст., а перша згадка про них зустрічається в джерелах під 915р. Півтора століття печеніги мали силу на степовому Подніпров’ї і впливали на політичне становище Київської Русі. Північна межа печенізьких поселень доходила до р. Сули. Дружні чи ворожі відносини печенігів з київськими князями залежали від багатьох обставин. Печеніги контролювали і дніпровські пороги. На другу половину X - початок XI ст. припадає пік збройного протистояння Київської Русі і печенізьких орд. Після розгрому  військом Ярослава Мудрого під Києвом у 1036 р. печеніги частково відкочували на чолі з князем Кегеном на Балкани, частково — залишились на Подніпров’ї під своїм найменням, але втратили пануюче значення тут. Останній раз літопис згадує печенігів під 1169 р.
   З середини XI ст. в південних степах проживали також кочові тюркські племена торків (гузів), що переселилися сюди зі сходу на початку століття, проте, тут вони не мали великого значення. Незабаром під натиском половців вони пересунулися значно північніше і були взяті під протекцію київськими князями.
                    Головною військово-політичною силою в нашому краї з середини XI ст. аж до монголо-татарського нашестя були половці. Вперше в літопису вони згадуються в середині XI ст., коли відбувся їх перший прихід «на руську землю». Дослідники вважають половців родичами печенігів і торків, бо й мова печенігів і половців була однаковою. Візантійські джерела називають половців куманами і вперше згадують про них у нашому краї під 1078 р. А обширні степові володіння половців від Дону до Дунаю вони називають Куманією. Майже два століття половці були головною силою в південних степах.
За суспільно-політичним устроєм половці мало чим відрізнялись від інших тогочасних кочівників. Основною суспільною одиницею у них був рід. Кожен рід мав окреме поселення. Описуючи перемоги над половцями, руські літописці говорять про взяття половецьких «веж», тобто родових поселень (а не укріплень). Роди об’єднувалися в орди. Половецькі вожді називалися ханами і беками. В період, коли половці займали обширні степові простори по обох берегах Дніпра, вони не мали ще своєї держави, а були об’єднані в окремі союзи племен. Головним господарським заняттям їх було кочове скотарство.
  Територія сучасного с. Личкового також була під владою половців.  Кордон між Київською Руссю та половецькими володіннями проходив по р. Орілі, а головні центри половецьких кочівок були зосереджені в районі нинішніх Новомосковська і села Голубівка. Між Оріллю і Самарою знаходилися вежі, згідно з літописами, так званих «заорільських» половців.
   Відносини між руськими князями і половцями протягом двох століть були динамічними і залежали від багатьох обставин. Періоди дружніх, і навіть родинних, стосунків змінювалися грабіжницькими нападами половців на Київ, Чернігів, Переяслав та інші руські міста, а також походами руських військових дружин на половецькі вежі. Особливо дружили з половцями чернігівські князі, але й київські також прагнули не загострювати відносини з могутнім південним сусідом, що контролював такий важливий для русинів шлях «із варяг в греки». У 1094 р. київський князь Святополк Ізяславич одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Після успішної боротьби з половцями київський  князь Володимир Мономах одружив своїх синів Андрія та Юрія з доньками половецьких ханів. У ті часи подібні шлюби були формою дипломатичних зносин між державами. Між іншим, сучасні російські дослідники стверджують, що половці були не язичниками (в літописах - «поганими»), а християнами несторіанського толку, що й робило можливим укладення таких шлюбів.
    Половецькі кургани розкопані також і біля села Личкове. Взагалі, за даними археолога В.М.Шалобудова, розкопано близько 70 половецьких поховань по обох берегах Дніпра з переважанням їх на Лівобережжі, у південному Присамар’ї. Цікавим є те, що, якщо в Присамар’ї переважають жіночі поховання, то в курганах Приорілля знаходяться виключно чоловічі поховання. Всі поховання половців супроводжувалися зброєю(залізних шабель, луків та стріл) і кістяком коня -  вірного супутника кочівника, різноманітних прикрас. Поховання степової знаті відбувалося у колісних візках, які вміщували у могили. Зустрічаються в похованнях і мініатюрні кам’яні скульптури, що найчастіше є амулетами.
Про половців широкому загалу відомо завдяки половецьким скульптурним пам’ятникам з вапняку і піщанику - так званим «кам’яним бабам», або «половецьким бабам». Це пам’ятники половецьким воїнам, які мають індивідуальні портретні ознаки, хоча дія природних сил протягом майже тисячоліття зробила їх слабо вираженими. Крім того, й ранні християни могли їх спеціально нівечити, вважаючи язичницькими ідолами. Взагалі ж, ставлення до них було неоднозначним: іноді їх вважали носіями стихійних лих, іноді вірили в їх позитивну магічну силу, а козаки вважали, що то є пам’ятники видатним воїнам — їх попередникам у цьому степовому краї. В Дніпропетровському історичному музеї зібрано найбільшу в світі колекцію «половецьких баб» — 60 статуй, частину з яких можна бачити біля будинку музею. Зауважимо, що монументальна скульптура була властива не тільки половцям, але й  іншим степовим кочівникам...
Отже, тисячу років (IV-XIII ст.) територія нашої області була заселена різними народами — слов’янськими і тюркськими — і була ареною боротьби їх за володіння степом.  Саме завдяки тюрським племенам сучасна ріка Оріль набула такої назви. Найімовірніше існує  зв’язок назви Оріль з тюркським словом «Ерель», що означає «і тут, і там», і характеризує звивистість річки. В Іпатіївському літописі, крім назви Угол, згадується також про «место, нарицаемое Ерель, его же Русь зовет Угол».  Під назвою Угла, Ariel, Арелъ ріка фігурує на старовинних картах із XVI століття.

На початок  

                               

4.

    Після  монгольської навали у XIII ст. настав час знелюднення і занепаду нашого краю. Від середини XIII до XVI ст. майже не маємо свідчень про те, що діялось в нашому краї.  Відомо, що після здобуття ханом Батиєм Києва (1240 р.) північний кордон Золотої Орди, - монгольської держави, став проходити трохи південніше цього міста, а територія, де нині знаходиться Личкове, опинилась під владою монголів і увійшла до складу улусу Мауці (Могучія), що охоплював усю територію Лівобережної України. У серед. - ІІ пол. ХІІІ ст. правителями Лівобережжя були монгольські улусбеки Куремса, Буругндай, Ногай.  У І пол. XIV ст. степові простори Середнього Подніпров’я закріпилися за Західним улусом Золотої Орди. За беклярибека Мамая адміністративний центр західних ординських володінь знаходився  у місті Шехр-ал-Джедід, у районі сучасного Запоріжжя. Найпівнічнішим на Лівобережжі володінням ординських ханів був улус Бек-Ярика у передстепових районах історичної Полтавщини.
   Нечисленне татарське населення та асимільовані ним рештки половців переважно зосереджувались у приморських районах. Здебільшого татари використовували наші землі  для полювання й випасу худоби, особливо в засушливі роки. Населення руських порубіжних князівств – для різних відхідницьких промислів. Постійні міграції або перебування тут чужоземців не сприяли заселенню степової частини України і призвели до утворення своєрідної зони відчуження. Однак , щодо повного спустошення краю у цей час у науковців-істориків існують певні сумніви.  Адже, по-перше, численні плавні при ріках і річечках, лісові хащі, балки з їх чагарниками давали можливість місцевому населенню для порятунку від швидкої монгольської  кінноти, котра могла успішно діяти лише на степових просторах. А по-друге, багата природними ресурсами земля не могла довго залишатися без господарів. Як би там не було, але після татарського розорення  наш край західноєвропейські географи на своїх картах віднесли до так званого «Дикого поля». Це широка смуга території від Дністра на заході до Дону на сході, від Самари, верхів’їв Синюхи і Інгулу на півночі до Чорного і Азовського морів на півдні. Ця назва вживалась по відношенню до нашого краю аж до кінця ХІІІ ст.
   Ослаблені феодальними міжусобицями, напруженою боротьбою із південними сусідами-завойовниками давньоруські землі з XIV ст. стали об'єктом експансіоністських устремлінь правителів Литви.  На кінець XIV ст. більша частина земель сучасної України опинилася у складі Великого князівства Литовського, під натиском якого кордони Золотої Орди змістились на південь від сучасного Личкового приблизно до річки Самари. У середині XIV ст. Золота Орда розпалася на 5 окремих ханств, серед яких було і Кримське (Невелика частина тюркських племен (5-6 знатних родів), які були у складі війська хана Батия, поселилася в XIII ст. в Криму, перейшла на осілий спосіб життя, отримавши назву кримських татар). До 1377 року  за князювання литовського  князя Ольгерда Гедеміновича територія сучасного Личкового увійшла до складу Київської землі – частини  Великого князівства Литовського. У другій половині XIV ст. завойовані території  були поділені між князями, і Київська земля відійшла до  володінь литовського (тепер київського) князя  Володимира Ольгердовича. На  початку XV ст., за даними дослідників, південно-західний, південний і південно-східний кордон Великого князівства Литовського проходив по Дністру до Чорного моря, далі — узбережжям до Дніпровського лиману, потім — по Дніпру до острова Тавань, звідти — по р. Кінські Води, Приазовській височині до Волового Броду при впадінні в р. Вовча правої притоки р. Солоної, потім — вверх по річці Самара, далі — через Сіверський Дінець, по правому березі р. Оскол  до  р. Тиха Сосна.
   1385 року з підписанням  Кревської унії почалося об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства. Поступово, починаючи з XV ст., українські землі фактично потрапляють під владу польських та литовських магнатів. Київська земля, до складу якої входили землі сучасного Личкового, починає називатись Київським воєводством, за князювання Свидригайла (1432-1436 рр.) – «Великим князівством Руським».
Юридично наші землі у цей час належали Великому князівству Литовському, фактично ж це були малозаселені нерозмежовані степи. Литовські князі, зміцнюючи південні рубежі своєї держави, зводили в Подністров'ї, на узбережжі Чорного моря, в Подніпров'ї укріплені замки, влаштовували в них гарнізони. Спочатку це сприяло переселенню до степової зони здебільшого української людності. Однак цей процес виявився досить короткотривалим. Уже з другої половини XV ст. на півдні України відбуваються певні геополітичні зміни. Приблизно з 1475 року  Кримське Ханство зазнає нападів новоутвореної Османської імперії турків. Протягом 1475-1503 рр. турками були завойовані землі на півдні Кримського півострова, що до цього належали Генуезькій республіці. Кримське ханство з 1478 року стає васалом Османської імперії. Приблизно з цього часу починаються постійні нищівні походи-напади кримських татар на українські землі.  Тож, наприкінці XV ст. під натиском турецько-татарської експансії Литва втрачає свої позиції в Причорномор'ї. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей з великими військами під час походу на Київ спустошив значну частину осілостей Степової України. Після цього походу мали місце ряд інших набігів кримських орд в різні райони України, під ударами яких українська людність змушена була відходити у більш захищені місця. У XV ст. межа розселення українців проходила далеко на північ від річки Оріль і сучасного Личкового – по річці Сулі (ліва притока Дніпра), а  до середини XVІ ст. внаслідок татарських нападів відсунулася ще  північніше до Білої Церкви. Тож  за Північним Причорномор’ям, землями між Ворсклою та Самарою, Запоріжжям  остаточно закріпилася назва "Дике поле", а в російській документації - "Поле".  Литовський же уряд вважав Диким Полем землі уже південніше Білої Церкви, роздаючи їх магнатам у приватну власність як незаселені, хоча там частково проживало українське населення.
   Таким чином, землі, на яких зараз розташоване село Личкове, знову стали своєрідним кордоном між  литовськими і турецько-татарськими володіннями.  Наступні три століття (XVI-XVIII) історії нашого краю визначили історію всього українського народу цього періоду. Цей героїчний період пов’язаний з формуванням, розвитком, воєнними звитягами, господарством і культурою запорозького козацтва. З появою ж козацтва пов’язане утворення і самого села Личкового.
   Вище вже було згадано про благодатність нашого краю для проживання людей: у численних ріках, річечках, затоках і озерах водилось багато риби, у дрімучих лісах — звірини, у дуплах дерев — диких бджіл, а дикий степ був придатний для випасу худоби. Тому з різних українських місцевостей ще з  XV ст. сюди весною йшли відважні промисловики-уходники, йшли поодинці і ватагами, поступово осідаючи тут і колонізуючи землі «Дикого поля», куди не сягала влада адміністрації Литовської держави. Пограничні старости, на яких урядом було покладено обов’язок захисту заселеної території від нападів татар і турок, не заперечували проти уходництва, бо ватаги промисловиків нападали на ворогів, перешкоджаючи їхньому просуванню вглиб українських земель, або відбивали у них «ясир» і награбоване майно. Уходницькі ватаги переважно походили з міщан, селян та потомственних (з часів Київської Русі) воїнів-бояр. Кожен з уходників отримував можливість забезпечити собі матеріальний достаток і незалежне від пана життя, випробувати свою військову доблесть і характер. Саме з таких уходників формувалися постійні жителі Нижнього та Середнього Подніпров’я, на яких невідомо в який час поширилася назва «козак». В мовах тюркських народів слово "козак" означає вільну, озброєну людину, що несе прикордонну сторожову службу. Вперше в документах українські козаки згадуються у 1492 р., а вже у XVI ст. вони були добре відомі в Європі.
                Доленосною для українського козацтва стали середина та друга половина XVI ст. Цей період характеризується низкою важливих подій, які безпосередньо торкнулися  інтересів козацтва. По-перше, у XVI ст. у Великому князівстві Литовському, до складу якого входила переважна більшість земель України, відбулася реформа феодальних структур і реорганізація військової справи. Завершується формування шляхетства як лицарського привілейованого стану з широкими політичними правами. Внаслідок цього частина військово-службового стану бояр втратила право на землеволодіння.По-друге,   у  1569 р. відбулась Люблінська унія, яка об'єднала Польщу і Литву (разом з Україною) в єдину державу - Річ Посполиту.  Територія Личкового опинилась під владою новоутвореного Київського воєводства. Фактично  українські землі  увійшли до складу Польського королівства і з цього часу підпадають під юрисдикцію державних структур Польщі, в яких не було місця для українських бояр.
   Внаслідок цих двох подій величезна армія українських бояр, яка до того становила основу збройних сил і структур місцевої влади, опинилася "за бортом" держави. Колишнє боярство стояло перед вибором: або перетворитися на селян, або покозачитись і під новим ім'ям (козацьким) боротися за повернення своїх боярських прав. Воно обирає останній шлях і до кінця XVI ст. повністю покозачується. З цих потомственних воїнів-бояр у 1572 р. і було сформоване урядом реєстрове козацтво для захисту кордонів держави.  У 1576 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій, піклуючись про захист південно-східного кордону держави, збільшив козацький реєстр та надав реєстровим козакам привілей, у якому за ними визнавалося право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції, тобто незалежності від державної адміністрації і суду. Король вручив козакам і клейноди - символ влади, — до яких належали корогва, бунчук, булава, тростина, пірнач, литаври, печатка. На печатці (найранніша, яка збереглася до наших днів — 1596 р.) зображений козак з мушкетом на лівому плечі і шаблею при боці.
    Однак, козацтво формується і іншим більш незалежним від Польщі шляхом. Окремі козацькі ватаги в місцях свого тимчасового (сезонного) чи постійного проживання будували невеликі укріплення — засіки, січі. Так виникала система козацьких укріплень.  Ще у 1556 році  утворюється Хортинська Січ  Дмитра Вишневецького, що об’єднала розпорошені козацькі загони і організувала оборону від татарсько-турецької агресії.
Внаслідок процесу «обояриння» козацтва, коли воно  отримало потужну інтелектуальну силу,  людей, які мали великий досвід у військовій справі та державотворенні, а також унаслідок надання значних привілеїв, козацтво перетворюється  із аморфного прикордонного військово-промислового утворення у новий суспільний стан у Польському королівстві. 
   Нереєстрові козаки були набагато численнішим і незалежним суспільним станом. Вони, перейнявши привілеї реєстрових козаків, і стали основою нової військово-політичної організації республіканського типу (Запорозької Січі) з демократичним суспільно-політичним устроєм. Кордоном Запорізьких земель на півночі  з кінця XVI стає  річка Оріль, тому територія сучасного Личкового хоча і була фактично під юрисдикцією Речі Посполитої, фактично належала до земель (Вольностей) Війська Запорізького Низового. Запорізька Січ, формально знаходячись у складі Речі Посполитої, фактично була автономним державним утворенням, мала не лише відмінний від загальнодержавного суспільно-політичний устрій (демократичний, якому тоді не було подібних у світі), але й вела самостійні міжнародні зносини.Самотужки або разом із польським військом козаки не лише захищали кордони, але й самі здійснювали сухопутні та морські походи на турецькі володіння. Козацьке військо виявилося високоефективним способом зупинити просування турецько-татарських військ, а разом з тим і  мусульманського світу не лише на українські та російські землі, а загалом на Східну і Центральну Європу.  На цю роль запорожців у боротьбі з татарсько-турецьким натиском вже в другій половині XVI ст. звернули увагу правителі різних європейських держав.
   З кінця XVI- початку XVII ст. козаки почали усвідомлювати своє значення і силу в державі (Речі Посполитій) і в українському суспільстві. Вони намагаються впливати на політичні події в державі. Зокрема, вони рішуче стали на захист тоді переслідуваної православної церкви і віри. Утворивши державу Військо Запорозьке та її збройні сили, українське козацтво спрямовує свою зброю не тільки на південь Великого кордону, а й на північ, проти польської влади, вимагаючи повернення боярських прав. Перші збройні конфлікти між польською владою і Запорозькою Січчю (Томаківською, Базавлуцькою) за станові права козацтва відбулися під керівництвом гетьманів Війська Запорозького К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1593-1596 рр.), але ці повстання не дали позитивних результатів для козацтва. Упродовж наступних 30 років проблема конфліктів була вирішена польським урядом шляхом залучення козацтва до участі у воєнних кампаніях 1602-1621 рр., що вгамувало боротьбу за повернення боярських прав, оскільки війна годувала усіх її учасників. Але закінчилася війна, і понад 40 тис. козаків, її учасників, які звикли жити з воєнного промислу, залишились без засобів існування. Одним із шляхів виходу з цієї ситуації був вступ на державну службу, яку гарантував козацький реєстр. Щоб розширити кількісний склад цього реєстру, спалахують повстання проти польської влади, організовані гетьманами Війська Запорозького: М. Жмайлом (1625 р.) та Т. Федоровичем-Трясилом (1630-1631 рр.). Польський уряд пішов на поступки, але більше 6 тис. реєстровців через обмежені фінансові можливості він не міг узяти на утримання. За таких обставин та частина козацтва, що не потрапила до реєстру, спрямовує свій досвід і здібності на проведення воєнного промислу  на території Кримського Ханства та Туреччини.
   1648 р. Б.Хмельницький з Микитинської Січі організував повстання проти польської влади, яке переросло у Війну українського козацтва та селянства проти польського і католицького гноблення...
   У другій половині  XVII ст. , незадовго до закінчення так званої Національно-визвольної війни під керівництвом Хмельницького Запорозька Січ мала певну автономію по відношенню до  полково-сотенної Козацької держави, що утворилась на території України. Січчю керувала Рада Січі, що складалась переважно із бідних козаків («голотою», «черню»), і могла сама обирати гетьманом Війська Запорозького будь-кого. Однак, у 1950 р. Б. Хмельницький, прагнучи обмежити автономію Січі, здійснив реформу, увів тут паланковий устрій, який переносив основи полково-сотенного державного ладу на Запоріжжя. Так, було утворено великий Кіш Січі, який об’єднав малі кошові утворення і був поділений на курені. Була введена посада кошового отамана Січі, а всі земельні володіння Січі були поділені на райони – паланки.
      Події, що відбулися після укладення у 1654 р. українсько-російського договору: російсько-польська війна та поділ України навпіл за Андрусівським  перемир’ям (1667 р.) між Росією і Річчю Посполитою,   громадянська війна в Україні 1659-1676 рр. ("Руїна") – усе це сприяло збільшенню кількості втікачів, вільних захожих людей, а отже і козаків на Запоріжжі, і як результат - більш інтенсивному заселенню та  господарському освоєнню краю, зокрема  лівого берега Дніпра та його притоків Самари і Орілі.  За Андрусівським перемир’ям Запорозька Січ повинна була підпорядковуватися владі обох держав  (Московському царству і Речі Посполитій), однак запорожці вважали себе підданими тільки московського царя, що, між іншим, не перешкоджало їм іноді вести цілком незалежну політику і воєнні дії.  За «Вічним миром» 1686 р. і юридично Запорожжя відійшло до Росії: «...вниз рікою Дніпром від Києва до Кодака, і той город Кодак, і Запорозький Кош город Січу, і навіть до Чорного лісу і до  Чорного ж моря з усіма землями і ріками і річками і з різними приналежними угіддями...».  Фактично ж тут панувала відносна автономія і свобода, які вабили людей тікати на Січ і селитися тут.
    Варто відмітити, що ще до цих подій, з часу виникнення на Подніпров’ї козацтва тут з’являються козацькі поселення - уходи, хутори, слободи, села, містечка, однак друга половина XVII ст. відзначається особливою інтенсивністю колонізації Дикого Поля і освоєння його природних багатств.Характер заселення козаками нашого краю мав свої особливості. Необхідність збереження свободи прибулих на Подніпров’я обумовила відсутність тут великих, компактних поселень: утворення класичних сіл чи укріплених міст. Тут спочатку утворювалися «січі» у важкодоступних місцевостях. З самого початку виникнення козацтва характер його діяльності не був лише мілітарним. Про це свідчать «уходи» — тимчасові поселення більшої чи меншої кількості козаків, котрі займалися різними промислами (ловили рибу, полювали на звіра і птаха), пізніше — землеробством, скотарством, торгівлею. Географічне положення зайнятої козаками і освоюваної ними землі — між лісом і степом — і постійна небезпека визначили характер поселень і недовговічних будівель. Можна сказати, що до середини XVIII ст. це була постійна «фронтова смуга». Тому, по-перше, спостерігається концентрація поселень навколо Січі (як центрального укріплення), по-друге, вони прив’язуються до Дніпра та його приток, зокрема Орілі.
    Звертаючись до праць Д.І. Яворницького з історії козацтва знаходимо, що «більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку ж багато з них ішли у «городи», тобто в Гетьманщину, щоб побачитись із ріднею чи підманути кого з молоді «до Січі».»  Створення так званих зимівників та хуторів, які заселяли осілі козаки, мало і господарське значення для Січі, оскільки годувало чималу армію.
   У таких умовах на березі річки Оріль, що слугувала кордоном між Запоріжжям і Гетьманщиною, було засновано зимівник, який згодом перетворився на крупний населений пункт – село Личкове…

Список використаних джерел:

       
               
  1. http://www.cossackdom.com
  2.        
  3. http://forum.vgd.ru
  4.        
  5. http://gorod.dp.ua
  6.        
  7. http://ruthenos.org.ua
  8.        
  9. http://townnovomoskovsk.pochta.org/
  10.        
  11. http://uk.wikipedia.org
  12.        
  13. http://www.libr.dp.ua
  14.        
  15. Абросимова С.В., Мисик Ю.А. Документи з історії українського козацтва в збірці Дніпропетровського історичного музею// http://www.cossackdom.com
  16.        
  17. Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // http://www.ukrterra.com.ua
  18.        
  19. Віталій Калузький. Протовча – зникла річка // http://www.ridnaukraina.com
  20.        
  21. Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. — 539 с.
  22.        
  23. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов. – Днепропетровск, 1962. – С. 166-167.
  24.        
  25. Лащенко Х.Г.  До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи, броди і переправи  як елементи єдиної системи сполучень// http://www.cossackdom.com
  26.        
  27. Лиман Ігор. Церковний устрій Запорозьких Вольностей(1734 - 1775). – Запоріжжя: РА "Тандем-У”, 1998.
  28.        
  29. Личково чи Личкове? // http://www.ridnaukraina.com
  30.        
  31. Макаревский Феодосий: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. - Екатеринослав, типография Я.М. Чаусского, 1880.
  32.        
  33. Максимов В.П., Найдіон В.П., Тищенко З.С. Личкове // Історія міст та сіл УРСР. Дныпропетровська область, - 1967 р.
  34.        
  35. Олександр Гуржій, Тарас Чухліб. Гетьманська Україна. // http://exlibris.org.ua
  36.        
  37. Пахоменков Юрій. Історія Надпоріжжя – Придніпров’я (від перших людей до XVII cт.)//http://gorod.dp.ua
  38.        
  39. Пірко В.О.Заселення Донеччини у ХVІ-ХVІІІ ст. // http://www.vesna.org.ua
  40.        
  41. Полонська-Василенко Наталія.ІСТОРІЯ УКРАЇНИ(у двох томах, 3-тє видання 1995 року)// http://www.vesna.org.ua
  42.        
  43. РОГОЖИНСЬКА Ірина. Трагедія Орілі // http://www.zorya.poltava.ua
  44.        
  45. Смолій Юлія. Осередки селянського хатнього малювання Катеринославщини першої третини ХХ століття: до історії дослідження // http://www.etnolog.org.ua
  46.        
  47. Стороженко І. С. Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001
  48.        
  49. Фанталов Алексей. Скифо-сарматы. Краткая история и мифология //http://gorod.dp.ua
  50.        
  51. Хрестоматія з історії держави і права України. Навч посіб. – Упоряд. А.С. Чайковський (кер.), О. А. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук // http://law.biz.ua
  52.        
  53. Чегорка Петро. І крізь віки тече Оріль// http://www.day.kiev.ua
  54.        
  55. Швидько Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // МОЄ  ПРИДНІПРОВ’Я. Календар пам’ятних дат області на  2001  рік. Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 2000
  56.        
  57. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - К.: Наук. думка, 1990. - Т.1. - 592 с. 
  58.        
       

 

На початок        

Сторінка:  1 2
Категорія: Історія | Додав: vital_vision (05.12.2008) | Автор: Cанжара В.В.
Переглядів: 6127 | Рейтинг: 0.0/0 |
 
 
КОМЕНТАРІ:
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Залишаючи коментарі, будьте ввічливими, поважайте думку інших. Заборонено використання ненормативної лексики, образ і приниження інших людей.

Авторські права на розміщені тексти належать їхнім авторам. Передрук матеріалів заборонений без розміщення гіпер-лінка lychkove.at.ua та імені автора матеріалу.

Погода в Україні

Випадкове фото:

[Категорія: Вулиці]
Система Orphus

Найближчі свята в Україні:

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Посміхніться:)

Друзі сайту
Пишу українською Сайт села Нехвороща. Реферати, софт, розваги. Український козацький портал Українські традиції Козацький 
сайт «АНЕКДОТИ З УКРАЇНИ» - Нові та найкращі анекдоти української мережі kolomyya.eu.org село Тростянець Сайт Щирця Українська музика
Стартова | Про Личкове | Новини | Фотоальбом | Дошка оголошень | Корисна всячина | Для вільної хвилини | Різне | Гостьова книга

© Санжара В.В. 2008 - 2019 pр.

  | |