Л И Ч К О В Е


В Інтернеті На сайті

Зворотній зв'язок

Додати до закладок


Вівторок,  17.10.2017

Н Е О Ф І Ц І Й Н И Й   С А Й Т

рус | eng | deu   

  Стартова | Реєстрація | Вхід



Опитуваннячко

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 109

Статистика:


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Тепер про Личкове знають у цих країнах:

free counters


Користувачів усього: 119
У тому числі:
Зареєстровані: 112
Перевірені: 6
Модератори: 0
Адміністратори: 1
Кореспонденти: 0
Заблоковані: 0
Приєднатись

На сайті:
Фотографій: 184
Новин: 6
Файлів: 34
Статтей: 13
Флеш-ігр: 217
Всячини: 24
Тестів: 2
Коментарів: 21
Записів у гостьовій: 57

Наша кнопка


Код кнопки

Статті

Категорії каталога

Історія [4]Сучасність [2]Природа [1]Різне [3]
Статті користувачів [3]

~ Зареєструйтесь або увійдіть як користувач, щоб мати можливість додавати свої статті, фото, оголошення, скачувати і додавати файли тощо ~

Стартова » Статті » Історія


Заснування села Личкового (друга половина XVII ст.) і його подальша історія...(сторінка №1)
Сторінка:  1 2

    За переказами село Личкове  засноване у другій половині XVII століття  запорізьким козаком Личком, який перший збудував тут зимівник на березі річки Оріль. Назва села походить саме від його імені, оскільки у відповідь на запитання: «Чиє це село?»,  люди чули: «Личкове», тобто козака Личка; те, що належить Личку.

    На цьому коротенькому переказі-легенді можна було б і закінчити свою розповідь про історію села, однак ми претендуємо  на більш детальне (якщо не найповніше) її викладення. Метою було  не лише скласти літопис села Личкового з моменту заснування і по сьогодні, але і розповісти про те, що відбувалось на території сучасного села ще до його появи, тобто з найдавніших часів.

    Для тих, хто вважає, що автор наговорив тут зайвого, а також для зручності навігації наводимо зміст з посиланнями. Стаття умовно поділена на хронологічні відрізки, тож, натиснувши на посилання, можна перейти безпосередньо до історії Личкового з моменту його заснування, або ж дізнатись історію цього краю з найдавніших часів...
 

---------------------------------------------------------------------

---------------------------------------------------------------------

Історія села Личкового. Частина І.
Заснування села Личкового (друга             половина XVII ст.) і його подальша історія...

---------------------------------------------------------------------

               
                       

     Вивчаючи безпосередньо історію села Личкового,  звертаємося до праць істориків – дослідників козацької минувшини, архівних матеріалів, церковних видань. Окрім того, у 1960-х роках В.П. Максимовим, В.П. Найдіоном         та З.С.. Тищенком було проведено досить ґрунтовне дослідження історії         села, за результатами якого у багатотомній праці «Історія міст та сіл УРСР» була опублікована стаття «Личкове».
  Тож, засноване село, за даними Д.І. Яворницького, у другій половині 17 століття. Більш точною датою заснування Личкового вважають 1676 рік  -  у 1976 році село святкувало 300-річчя.
          

       

    Ще й досі люди не сходяться  в думці щодо змісту назви села. Головне спірне питання: як правильно називати село: Личково чи Личкове. Вказівний знак при в’їзді, написаний державною українською мовою, інформує, що  село називається «Личково». А втім, загальновизнано, що назва села пішла від першопоселенця, козака Личка, який першим збудував зимівник на березі Орелі, тому в українській інтерпретації мусить таки бути не Личково, а Личкове – село козака Личка; те, що належить Личку, подібно до „Синельникове”, „Барвінкове”, „Апостолове” тощо. Іноді дану форму (Личково) вважають похідною від слова „лице” (зменш. – «личко», маленьке обличчя). Однак, подібне міркування неправомірне, бо інакше в російській артикуляції було б не „Лычково”, а „Личково” (від російського „ліцо”). Більше того, відомо, що запорожці дали таке прізвисько  козакові не через те, що той мав маленьке обличчя, а через те, що той підперезувався ликовим пасом. Тому, правильною назвою ми будемо вважати саме «Личкове».
   Місцевість на березі річки Орелі – межа Запоріжжя і Гетьманщини,  де було засноване Личкове, належала у той час до земель Війська Запорізького Низового (Запоріжжя), яке  юридично з 30 січня 1667 року за Андрусівським перемир’ям мало підпорядковуватись владі як Речі Посполитої, так і Московського царства, тобто знаходилось під подвійним московсько-польським протекторатом. З 1686 р. за «Вічним миром» Запоріжжя, а значить і село Личкове,  відійшло до Московського царства.       

       

                   Перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком. Єпископ Феодосій Макаревський у своїй праці  «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия» повідомляє, що на той час це був досить великий населений пункт, який мав кілька десятків дворів і дерев’яну церкву.
   Після подій 1708-1709 років кількість населення села значно збільшилось. Мова йде про  перехід І. Мазепи на бік Карла XII  у Північній війні. В кінці травня - на початку червня 1709 р., незадовго до Полтавської битви,  за наказом Петра I  на Чортомлицьку Січ було послано карателів полковника П.Яковлєва та  чигиринського полковника Г.Галагана. Січ була взята штурмом, багато козаків (які, до речі,  не пішли за І.Мазепою, а залишились на Січі) було заарештовано та страчено. Чортомлицька Січ була повністю зруйнована. Частина козаків на чолі з отаманом Якимом Богушем змогла втекти на човнах через річкові протоки і згодом утворила нову Січ в Олешках (нині — Цюрупинськ Херсонської області). Частина ж козаків осідала у невеликих поселеннях вздовж річок, у  тому числі в селі Личкове.  Єпископ Феодосій (Макаревський) констатує: «…по уходѣ запорожцевъ въ Алешки т агаряпскіе кочевиски, подъ протекцію Турціи, число жителей въ Лычковѣ увеличилось, такъ какъ многіе изъ запорожцевъ, вмѣсто Алешекъ, поселились на Орели».  Запорозькі ж землі між Ореллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини. Таким чином, адміністративно Личкове належало до цього полку.
   Провальний Прутський похід 1711 р. Петра І проти Туреччини призвів до укладання Прутського мирного договору між Османською імперією та Московським царством, за умовами  якого з 1711 року (офіційно з 1714 року - прикордонна комісія закінчила свою роботу 19.05.1714 р.) землі, де знаходиться Личкове, переходять під зверхність турецького султана, а північний кордон Кримського ханства визначався по Орелі й Берестовій, тобто трохи північніше Личкового. Варто згадати, що правляча верхівка козацтва — Кіш і власне військо         (січовики) - перебувала у цей час під турецьким протекторатом разом із утвореною в 1711 році Олешківською Січчю, далеко на південь від Запоріжжя. Після підписання Прутського миру запорожці остаточно позбавлялись права володіння своїми землями, що продовжувалось аж до 1731 року.

       

   На кінець 20-х — початок 30-х р. XVIII ст. східна політика Росії висунулася на чільне місце. Уряд почав підготовку до вирішення Чорноморсько-азовської проблеми, що означало неминучу війну з Османською імперією. Одним з важливих заходів у цьому напрямку було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень на півдні — так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Її спорудження почалося у 1731 році за наказом імператриці Анни  та за проектом генерала графа фон-Вейсбаха по правому березі Орелі (за кілька кілометрів від Личкового) та її притоці Берестовій до р. Береки й злиття її з Дінцем. Однак, Личкове залишилось поза укріпленням і відтепер відносилося до «залінійних» поселень.
   Новозбудована Українська лінія і для запорожців, і для населення Гетьманщини була кордоном "ментальної географії" – там закінчувалася "Русь" або "города". На південь від лінії, за уявленням пересічного полтавського жителя, лежало "царство розбійників". Для влади Гетьманщини залінійні землі були "порожніми". В Генеральній військовій канцелярії вважали, що між Гетьманською Україною та Запорожжям ніколи не було кордону: останнє нібито ніколи не було суб’єктом договірних відносин, завжди "состояло в единой дирекции гетманской" і не мало права на власні земельні володіння. У південних сотнях Полтавського полку північною межею запорозьких "дач" вважали російсько-турецький кордон 1714 р.. Натомість в Коші не мали чіткого уявлення, що саме обмежовувало Військові Вольності на півночі — кордон 1714 р. чи р. Оріль.
  Протягом XVIII століття село не раз зазнавало татарських навал, що дуже позначилось на його господарському розвитку. Напади посилились із початком Російсько-турецької війни 1735-1739 рр.. Так, у 1737 році війська кримських татар спалили оселі в Личковому і забрали в неволю значну частину його мешканців.  «Въ началѣ 1737 г. крымскіе татары шли цѣлою ордою, на Соколку и Кобеляки грабить эти города и брать ясыръ, т. е., плѣнниковъ для продажи въ Турцію; по дорогѣ дневали въ Лычковѣ, все здѣсь разграбили и расхитили, вмѣстѣ съ домами жителей предали огню и церковь.»(Ф.         Макаревський)
Крім татарських навал, справжньою небезпекою для мешканців Запоріжжя були епідемії хвороб, початку яких часто сприяли війни. Восени 1738 року багато жителів села загинуло від чуми, «морової язви», як її називає у своїй праці Макаревський.
    У 1739 році Російсько-турецька війна закінчилась підписанням Белградського миру, за яким Запорізькі землі, і Личкове у тому числі,  увійшли до складу Російської імперії. У адміністративно –територіальному відношенні Личкове до 1768 року належало до Самарської паланки (ПАЛАНКА – адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового), утвореної у 1734 році з поверненням козаків на Запоріжжя (Нова Січ).  Лише через рік після закінчення війни Личкове відбудували. Близько 1740 року на місці дерев’яної церкви, спаленої татарами, жителі села влаштували каплицю, «…при коей, по распоряженію Бѣлгородскаго епархі-альнаго начальства, постоянно жилъ Самарскаго монастыря іеромонахъ какъ для совершенія возможныхъ въ часовнѣ богослуженій, такъ и для исправленія христіанскихъ требъ въ слободѣ».         (Ф. Макаревський)

       

  Період Нової Січі (1734-1775 рр.) займає важливе місце в історії Личкового, по-перше, через помітне пожвавлення його економічного життя (розвиток землеробства, скотарства, торгівлі, різноманітних промислів), по-друге, через збільшення кількості населення. Поряд з Личковим у межиріччі Самари та Орелі виникає багато сіл, слобід, козацьких хуторів (зимівників). Взагалі, північна частина запорозьких вольностей у цей час починає бути  найбільш заселеною, що пояснюється двома головними факторами: притоком втікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих та козаків, а також віддаленість їх від небезпечного кордону з Кримським ханством.
    У цей період  відзначена поява на вольностях Січі, крім утікачів та козаків (переважно родинних, одружених), посполитого населення. Посполиті - селяни, які платили податки, але довгий час зберігали право вільного переходу з місця на місце, переселялися в північну смугу запорозьких вольностей з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Їх приваблювали родючість землі та ліси, яких не було в тих полках, а також те, що обов’язки (різні натуральні повинності, сплата податків тощо ) були тут значно менші, ніж в інших частинах України. Посполиті мали своє окреме управління, своїх отаманів, які безпосередньо підпорядковувались паланковому начальству. Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських (посполитих) громад.
   Число переселенців значно збільшилося за час перебування запорожців під татарською протекцією, і коли         запорожці повернулися в 1734 році, то застали північну частину своїх земель заселеною козаками та посполитими з Гетьманщини. Так, за даними опису 1756 року (Відомість про залінійні поселення, складена полтавським полковим хорунжим Василем Магденком, решетилівським сотником Семеном Бузанівським та нехворощанським сотником Калеником Прокопієвим за ордером К. Розумовського Генеральній військовій канцелярії) частка козацького населення у Личковому  становила лише біля 37 %, решта – посполите населення. За даними В.О. Голобуцького «серед посполитих Личкового налічувалось 57 тяглих і міцних, а інших і дуже нищетних  - 47». Як розшифровує сам Голобуцький: «тяглі» і «міцні» («можні») були забезпечені робочою худобою (волами і кіньми), мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо; «бідні», або «вбогі», становили посполитих, які зовсім не мали майна . Посполиті сплачували на користь Запорозького війська певний податок. Розмір його визначався Кошем на всю слободу, а розподіл належав самій громаді.
 Можливо, саме з появою тут посполитих селян треба пов’язувати інтенсивний розвиток власного хліборобства. Відомо, що хліборобство довго не було у Личковому провідною галуззю господарства (найбільшого розвитку набули тут такі ремесла, як бондарське, ковальське, ткацьке та інші, поряд з виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибацтвом і бджільництвом), та невдовзі і у селі почали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. Сіяли хліб не тільки для власного вжитку, але й на продаж, головним чином до Криму.

       

  З початком чергової Російсько-турецької війни (1768-1774 рр.)  кримські татари у 1768 р. здійснили новий напад на Личкове і, як повідомляє відомий дослідник XIX ст. А.О.Скальковський в «Історії Нової Січі або останнього Коша Запорозького», вщент зруйнували село. 
  Село, однак, не зникло з лиця землі, а натомість швидко відбудувалось. Вже у 1770 році згідно Феодосія Макаревського відновлено служіння при Личківській каплиці, при якій жив один із Кам’янських  священників - Григорій Константинович. А вже у 1772 році, за даними Макаревського, в Личковому налічувалось 90 сімей, з них 7 були «бездворні» (тобто, кількість дворів становила 83), і 1014 мешканців, у тому числі 526 чоловіків і 488 жінок.
  Як  Макаревський, так  і В.О. Голобуцький у праці «Запорозька Січ в останні часи свого існування» згадують той факт, що навколо села у цей час з’являється велика кількість зимівників та хуторів. Справа у тому, що з розвитком Самарської паланки, із будівництвом нових релігійних споруд (православних церков, монастирів тощо) тут все більше поселяється козаків похилого віку. Саме вони, а також деякі  власники стад і табунів, які брали в Коші «білет» на право володіння землею, засновували зимівники,         кути, хутора, займаючись землеробством і скотарством.       

       

   У селі Личкове, як уже було згадано вище, до 1737 р. існувала дерев’яна церква, з 1740 р. - каплиця, але  1773 року до нього було перенесено Бригадирiвську Свято-Покровську церкву. Ця церква була збудована і освячена у селі Бригадирівка в 1767 році, однак знаходилась у піщаній місцевості, дуже близько до Дніпра, через що часто затоплювалась під час весняного розливу ріки, а потім і зовсім почала провалюватись. Рішенням цієї проблеми було перенесення церкви до села Личкове. Подробиці цієї події детально описано в книзі Феодосія  Макаревського        «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия». Личківська Покровська церква до 1776 року підпорядковувалась Київській єпархії.
   Варто також згадати, що личківські священики того часу були відомі в усьому Запоріжжі. Макаревський згадує Максима Сирицю – священика церкви св.  апостола і євангеліста Матвія слободи Матвіївки (нині м. Павлоград), із Личківських дияконів 1777 року рукопокладеного; Григорія Нижайшого (Тихонова) – личківського священика, що з 1778 року служив у Свято-Духовскій церкві слободи Гупалівка тощо. 
   Ігор Лиман у «Церковному устрої Запорозьких Вольностей» описує випадок, коли личківські священики Зеленський і Кущинський , які ранiше мешкали в Самарськiй паланцi, у 1773 році  зайняли земельнi дiлянки при рiчцi Кiльченi i влаштували там хутори. Тим самим вони вступили в конфлiкт з самарським полковником Петром Рябим i священиком Кирилом Тарловським, що мали хутори поруч iз зайнятими священиками Зеленським i Кущинським дiлянками. Рябий i Тарловський косили сiно на цих землях, i тому звернулись до Коша зi скаргою на "утиски". Самарський полковник писав, що священики Зеленський i Кущинський належали до вiдомства Орiльської паланки, бо служили при Личковськiй церквi, i просив Кiш з огляду на те, що "по Орiлi достатньо для будiвництва їх хуторiв [мiсць] надiйно знайтися може", видати ордер про висилку цих священикiв з зайнятих ними земель. Кiш направив до орiльського полковника наказ розiбратися в цiй справi, i 2 серпня 1773 р. полковник Яковлєв звiтував, що хутори священикiв Зеленського i Кущинського наказано знести, щоб не порушити прав Рябого i Тарловського, а також для збереження посiвiв самих личкiвських священикiв вiд витоптування худобою самарського полковника i колишнього лейб-капiтана…

       

   Швидкому заселенню і розвитку Личкового сприяло також знаходження його поруч з найбільшими сухопутними шляхами України  XVIII століття.  З 1769 року тут створено навіть поштову ставку на пoштoвій лiнiї вiд Сiчi дo Кoзлoвськoї фoртеці Української лінії. Ця поштова лінія, на думку дослідника Х.Г. Лащенко, є відгалуженням відомого у XVIII столітті Кримського шляху (у Д.I.Явoрницькoгo він нaзивaвся Чумaцьким). Шлях цей, сполучаючи Гетьманщину і Запоріжжя, мав важливе як управлінське, так і господарське значення.  Його використовували і зaпoрoжцi-прoмислoвики (мисливцi, рибaлки, чумaки, купцi), і кур'єри з oрдерaми, дoнесеннями, прoмемoрiями, листaми тoщo — iз пaлaнoк у Кiш та навпаки, і звичайні обивателі, що мандрували Запоріжжям у пошуках кращого життя. Як сказано в архівних документах Коша, Личкове знаходилось між поштовими ставками Кільчень (зимівник кoзaкa Пeтрa Рябoгo) та Козловською фортецею, тобто було передостанньою зупинкою на шляху з Січі до Української лінії.

       

              До 60-х років XVIII століття Самарська паланка, до якої тоді відносилося Личкове, стає найбільш заселеною та найбагатшою місцевістю. Подальший розвиток Запорожжя i зростання населення викликали необхiднiсть заснування в 1768 р. (за Адріяном Кащенком у 1764 році) двох нових паланок – Орільської та Протовчанської.
    Якщо про Орільську паланку існує багато історичних відомостей, то про Протовчанську такої інформації досить мало. Історія цієї паланки цікава, в першу чергу, тим, що паланковим центром, на думку Д.І. Яворницького, було саме Личкове (хоча і є припущення щодо Кам’янки та Петриківки). Ігор Лиман у книзі «ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ (1734 - 1775)» так описує цю паланку: «Серед паланок Запорозьких Вольностей чи не найбiльш щiльно заселеною була Протовчанська. Вона займала територiю мiж Орiллю i Протовчею. На досить невеликiй площi паланки розташовувалось багато слобiд i зимiвникiв… Наявнiсть рiчок, лiсiв, родючих земель, далеке розташування вiдносно татарських територiй i межування з Лiвобережною Україною стали причиною великої населеності Протовчанської паланки.» Тож, землі цієї паланки знаходились у межиріччі Орелі і Протовчої. На жаль, сьогодні річку Протовчу (за якою і була названа паланка) не знайти на картах. Вона зникла унаслідок антропогенного фактору. 1964 року по Дніпрові було побудовано Дніпродзержинську ГЕС. Утворилося велике водосховище в межах Полтавської, Кіровоградської і Дніпропетровської областей довжиною 114 км і  шириною 16 км. Це водосховище з усіх боків оточили захисні греблі. Ліва гребля перекрила старе русло Орелі, що знаходилося біля села Шульгівка. Вода Орелі не повинна була переповнювати водосховище, оскільки ГЕС не було розраховано на таку потужність водного потоку. Тому води Орелі заздалегідь пустили спеціальним каналом у русло Протовчої.  Через це ріка Оріль тепер впадає у Дніпро на 70 км нижче від старого гирла. Річка Протовча ж зникла з лиця Землі, залишивши по собі лише назву паланки.
    На печатці Протовчанської паланки було зображено оленя. Його й сьогодні можна бачити на гербі Царичанського району.  За Д.І. Яворницьким  до паланки належали також села: Перещепине, Котівка, Черенеччина, Петриківка, Китай-город, Могилів, Кільчень, нинішня Голубівка, Курилівка, Плеса, Чорноухівка, Василькове, Грузинівка, Полковнича, Судіївка, Сердюківка, Шугліївка, або Шульгівка, Климівка, Семенчинівка, Балабанівка, Горбулівка, Половнищине, Проданівка, Галушківка, Одарівка, Цеглувата, Сирківка, Лебединці, а також хутори над Царичанкою й Маячками та в урочищах Шуровому й Бабенківці.

       

                    За тим же Д.І. Яворницьким  у 1770 році частина земель Протовчанської паланки разом із великою кількістю сіл була передана до Орільської паланки.  Очевидно, у числі цих сіл було і Личкове, оскільки в історичних джерелах щодо цього часу воно фігурує вже як поселення Орільської паланки (Список населенных мест по сведениям 1859 г. – СПб.:1863), про що згадується також і у А.О. Скальковського. Орільська паланка розташовувалася між ріками Оріллю         й Самарою, у східній частині майбутнього Новомосковського й західній Павлоградського повітів. До речі, центром цієї паланки було село Козирщина, яке сьогодні називається Великокозирщина, знаходиться за півкілометра від Личкового і підпорядковується Личківській сільській раді (на жаль, у наш час це, колись велике і багате село – центр Орільської паланки, знаходиться у жалюгідному становищі на межі повного зникнення). Печатка Орільської паланки зображувала орла, який і зараз присутній разом із оленем на гербі Царичанського району.

       

   На думку Д.I.Яворницького, в останні роки існування Січі (приблизно з 1772 року) утворилась навіть окремо  Личкiвська паланка Війська Запорізького. З його думкою погоджуються         й інші історики, зокрема В.О. Голобуцький, І.Лиман. Цікаво, що в перших виданнях своєї «Історії запорізьких козаків» Яворницький не згадував Личківську паланку, а на переконаність в її існуванні його навели архівні документи  1772  та 1774 рр.. Маються на увазі, зокрема,         «Атестат Вiйська Запорозького Низового полковому старшинi Василю Степановичу Чернявському на звільнення вiд служби в зв’язку з його шлюбом» (1.8. 1771, грудня 13. Кiш) та цілий пакет документів до нього з особистого архіву В.С.Чернявського, що були знайдені Д.Яворницьким  1904 року. У цих документах міститься неодноразова згадка про Личківську паланку, писарем якої був Чернявський. 
    Личківська паланка проіснувала  до 1776 року, коли у вигляді Личківського повіту увійшла до складу Азовської губернії.       

                       

Читати далі
На початок

Сторінка:  1 2
Категорія: Історія | Додав: vital_vision (02.12.2008) | Автор: Cанжара В.В.
Переглядів: 3312 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
 
 
КОМЕНТАРІ:
Всього коментарів: 1
1  
Я в захваті! surprised Титанічна і благородна праця! Не зупинятися!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Залишаючи коментарі, будьте ввічливими, поважайте думку інших. Заборонено використання ненормативної лексики, образ і приниження інших людей.

Авторські права на розміщені тексти належать їхнім авторам. Передрук матеріалів заборонений без розміщення гіпер-лінка lychkove.at.ua та імені автора матеріалу.

Погода в Україні

Випадкове фото:

[Категорія: Природа]
Система Orphus

Найближчі свята в Україні:

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Посміхніться:)

Друзі сайту
Пишу українською Сайт села Нехвороща. Реферати, софт, розваги. Український козацький портал Українські традиції Козацький 
сайт «АНЕКДОТИ З УКРАЇНИ» - Нові та найкращі анекдоти української мережі kolomyya.eu.org село Тростянець Сайт Щирця Українська музика
Стартова | Про Личкове | Новини | Фотоальбом | Дошка оголошень | Корисна всячина | Для вільної хвилини | Різне | Гостьова книга

© Санжара В.В. 2008 - 2017 pр.

  | |