Л И Ч К О В Е


В Інтернеті На сайті

Зворотній зв'язок

Додати до закладок


Неділя,  30.04.2017

Н Е О Ф І Ц І Й Н И Й   С А Й Т

рус | eng | deu   

  Стартова | Реєстрація | Вхід



Опитуваннячко

Яким браузером (інтернет-оглядачем) Ви користуєтесь?
Всього відповідей: 77

Статистика:


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Тепер про Личкове знають у цих країнах:

free counters


Користувачів усього: 119
У тому числі:
Зареєстровані: 112
Перевірені: 6
Модератори: 0
Адміністратори: 1
Кореспонденти: 0
Заблоковані: 0
Приєднатись

На сайті:
Фотографій: 184
Новин: 6
Файлів: 34
Статтей: 13
Флеш-ігр: 217
Всячини: 24
Тестів: 2
Коментарів: 21
Записів у гостьовій: 57

Наша кнопка


Код кнопки

Статті

Категорії каталога

Історія [4]Сучасність [2]Природа [1]Різне [3]
Статті користувачів [3]

~ Зареєструйтесь або увійдіть як користувач, щоб мати можливість додавати свої статті, фото, оголошення, скачувати і додавати файли тощо ~

Стартова » Статті » Історія


Історія личківської місцевості з найдавніших часів до заснування села. (сторінка №1)
Сторінка:  1 2

    За переказами село Личкове  засноване у другій половині XVII століття  запорізьким козаком Личком, який перший збудував тут зимівник на березі річки Оріль. Назва села походить саме від його імені, оскільки у відповідь на запитання: «Чиє це село?»,  люди чули: «Личкове», тобто козака Личка; те, що належить Личку.

    На цьому коротенькому переказі-легенді можна було б і закінчити свою розповідь про історію села, однак ми претендуємо  на більш детальне (якщо не найповніше) її викладення. Метою було  не лише скласти літопис села Личкового з моменту заснування і по сьогодні, але і розповісти про те, що відбувалось на території сучасного села ще до його появи, тобто з найдавніших часів.

    Для тих, хто вважає, що автор наговорив тут зайвого, а також для зручності навігації наводимо зміст з посиланнями. Стаття умовно поділена на хронологічні відрізки, тож, натиснувши на посилання, можна перейти безпосередньо до історії Личкового з моменту його заснування, або ж дізнатись історію цього краю з найдавніших часів...
 

---------------------------------------------------------------------

---------------------------------------------------------------------

Історія села Личкового. Частина ІІ.
Історія личківської місцевості з найдавніших часів до заснування села.

1. Від палеоліту (кам'яної доби) до ІІ тисячоріччя до н.е..
2. Від скіфів (І тис до н.е.) до слов'ян.
3. Від антів (V-VІІІ ст.) до Золотої Орди (XIII ст.).
4. Дике поле і козацька доба до заснування Личкового (XIV-XVII ст.)

---------------------------------------------------------------------

   Історія села Личкового тісно пов’язана з місцевістю, де воно засноване і знаходиться, а місцевість ця по-своєму унікальна і неповторна. Це  долина річки Оріль, межа Степу і Лісостепу, межа кочового і осілого життя, земля скіфів і сарматів, кордон Дикого Поля, границя земель Війська Запорізького…

   Сучасна ріка Оріль впадає в Дніпро між Ворсклою і Самарою і є його лівою і однією з найбільших приток.  Виток річки знаходиться біля села Єфремівки на Харківщині, гирло до 1967 року - біля села Шульгівка, а з 1967 року - в передмісті Дніпропетровська. Довжина Орелі становить 384 км, площа басейну — 10820 кв. км. Ширина долини від 2-3 км у вepxiв’ї до 16 км (біля м. Перещепиного) - 22 км (біля гирла). Заплава подекуди заболочена, є стариці, ширина 3-4 км. Річище дуже звивисте, завширшки від 2-10 м. до 40 м., на плесах — до 100 м. Глибина до 6 м. Своєю річкою у наш час її по праву вважають і харків’яни, і полтавчани, і дніпропетровці: на відcтані у 141 км русло співпадає з адміністративним кордоном між Харківською і Полтавською областями на правобережжі і Дніпропетровською — на лівобережжі. Оріль живить 28 приток довжиною понад 10 км, найбільші з них: Чаплинка, Журавка, Заплавка, Бузівка, Орчик, Берестова…
Про походження назви самої Орелі існує чимало легенд, одна з них свідчить: жили колись сусідами Змій і Запорожець. Не помирившись за межу, почали битись. Козак переміг і, запрігши Змія в плуг, проорав кордонну борозну, по якій і потекла річка Оріль. Є і інший варіант цієї легенди. Жив колись на Ряшанській горі змій, який кожного року забирав у неволю найкращу дівчину з навколишніх сіл. Одного разу в тих краях поселилася сім'я, в якій були три сини-ковалі та красуня донька. Прийшла черга і до красуні дівчини іти до змія. Не погодилися з цим брати і вирішили боротися зі змієм. Сили були нерівними, але любов до сестри надала їм мужності і сили. Юнаки виграли битву. Змій знесилився, захотів пити і направився до Дніпра. Брати запрягли його в плуг і на всьому шляху проорали глибоку борозну. Визволені з неволі дівчата заплакали від радощів і сльозами наповнили борозну. З тих пір говорять, що Оріль несе до Дніпра чисті, як дівоча сльоза, води…
  Одразу треба сказати, що, попри народну красу і поетику цих легенд, нічого спільного з утворенням Орелі вони не мають. Хоча б з тієї простої причини, що ріка Оріль має набагато давнішу історію та існувала ще задовго до появи у цій місцевості запорожців…

                               

1.

                   Широка улоговина Орільської долини сформувалася ще в період танення льодовиків Кайнозойської льодяникової  ери (близько 18 тис. років до н.е.) за рахунок потужних потоків води. Територія сучасного Личкового знаходилась за межами просування льодовика.  Дніпровське зледеніння  близько 100 тисяч років тому мало межу трохи східніше Личкового, в околицях селища Царичанки, і  залишило після себе чудову пам’ять і окрасу ландшафту — гору Калитву. Саме тут зупинився язик льодовика, який, мов велетенський бульдозер, згріб і нагромадив шари і відклади. В ярах і урвищах, що порізали чоло Калитви, і сьогодні можна знайти характерні ознаки зледеніння: моренні валуни, брили палеогенових алевритів тощо.
Природа 18-20 тисяч років тому під час та одразу після танення льодовиків мала характер холодного степу, приблизно  10 тисяч років тому почав  формуватися більш схожий на сучасний клімат і утворюються лісостепова та степова зони, межею яких уже в той час був Оріль.
  Археологи аргументовано стверджують, що уже близько 200 тисяч років тому, тобто в період давньокам'яної доби - палеоліту , верхнього палеоліту і чергового наступу льодовиків з півночі (100 тисяч років тому), первісні люди жили в нашому краї. Це були первісні мисливці - люди неандертальського типу, які істотно відрізнялися від сучасної людини.  За доби мезоліту (близько 10 тис. років тому), кліматичні умови поліпшилися у зв'язку з відходом льодовика. Виникають стаціонарні оселі мисливців, збирачів та рибалок. Люди жили у конусоподібних чумах з жердин, обтягнутих берестою, вхід у які був з боку річки. Діаметр жител становив 4-5 м, висота - 2-3 м. У центрі - вогнище на піщаній підсипці. Поруч з житлами знаходилися майстерні з обробки кременю. Полювали з використанням списів та стріл з крем'яними вістрями. Рибу ловили за допомогою загорож, на яких ставили верші, а також ставковими сітками та на вудочку.
У наступну добу нового кам'яного віку – неоліту (VII - початок IV тис. до н.е), коли почав формуватись схожий на сучасний клімат,  відбувається перехід до відтворюючого господарства - землеробства та скотарства. 
Територія сучасного села Личкового  знаходилась на межі Степу і Лісостепу. На цій території у другій половині  5 до  другої половини 3 тис. до н.е. знаходився район розселення племен, так званої дніпро-донецької культури мисливців та рибалок. З часом (з середини 4 до першої половини 3 тис до н.е.) – це межа розселення племен середньостогівської культури скотарів. Ця доба зветься  добою міді-бронзи. У цей час від трипільських племен, що існували на Правобережжі у лісостепу, до населення лівобережної та степової України надходили  металеві вироби та мідь, видобуті на терені сучасної Болгарії.  У противагу існуючій в лісостеповому Правобережжі Трипільській культурі хліборобів, вихідців з Балкан, степова зона на території сучасного Личкового є батьківщиною індоарійських племен, через яких здійснювалася торгівля високоякісним донецьким кременем, що надходив на захід, до землеробського світу Трипілля та Балкан.
                В ІІІ-ІІ тис. до н.е. ці землі стають ареалом розселення  племен ямної культури, носії якої за мовною ознакою належали до давньоіндоєвропейської спільноти племен скотарів.  Ареал їхнього розселення - від Уралу до Молдови. Саме починаючи з ямників степи  України покриваються численними курганами, пов'язаними із культом сонця.  У курганному будівництві відбивалися релігійні уявлення (кургани-могили були уособленням належності землі предкам, вони неодноразово використовувалися для поховань і містили в собі культові споруди - вівтарі, жертовники, майданчики для відбування тризни, кургани  втілювали в собі образ Всесвіту, їх напівсферична форма розумілася як небесна сфера, а кам'яне кільце по підошві (кромлех) слугувало кордоном між світом живих та померлих), разом з тим кургани полегшували орієнтування в одноманітному степовому просторі і часом позначали кордони розселення окремих племен. Спорудження насипів вимагало мобілізації зусиль усього колективу і керівництва ним з боку старійшин, що сприяло виокремленню розумової праці і поділу суспільства за соціальним статусом та рангом.
  В середині ІІ тисячоріччя до н.е. давньоарійська спільність розпалася: частина аріїв брала участь у захопленні Індії, ямники ж, мабуть, сформували перший історичний етнос на Україні – Кіммерійців.

На початок  

                               

2.

                    З початку І тис до н.е. ці землі  заселяли скіфські племена, з якими пов'язано виникнення першого державного утворення на терені сучасної України. Скіфи приблизно у VIII ст. до н.е. витіснили кіммерійців з Причорномор’я і по їх слідах здійснили  кілька вторгнень у Передню Азію. Скіфи знищили Урартське царство, розгромили Фрігію, вони проникали також у Центральну Європу й Поволжя. Ця героїчна епоха скіфів часто називається  "першим царством". Наприкінці  VІ ст. до н.е.  перський цар Дарій І здійснив велику навалу на Скіфію, що закінчилася повним провалом. У цей час держава скіфів переживає так зване "друге царство", "золоту осінь". У ІV ст. до н.е.  скіфами правив цар Атей, історики та археологи вважають, що за його правління Скіфія досягла  найвищого культурного підйому. 339 р. до н.е. Атей був розбитий військами Філіпа Македонського й загинув, а його царство розпалося. В ІІІ ст. до н.е.  виникає невелика держава скіфів із центром у Криму - "третє царство".
Отже, у  VII-IV ст. до н.е. Велика Скіфія – це величезна держава, що займала майже всю територію сучасної України, у тому числі і землі сучасного Личкового. За способом життя скіфи розділялися на осілі й кочові племена. Останні користувалися найбільшим престижем і називалися "царськими". Їхніх правителів ховали в більших курганах, у супроводі вбитих тварин і предметів декоративно - прикладного мистецтва.  На території, де у наш час розташоване Личкове, проживали скіфи-землероби. І знову ця територія є прикордонною у землях скіфів-землеробів та скіфів-кочівників. Під час походу в 513 р. до н.е. Дарія І на Скіфію, точніше під час його повернення після поразки до свого табору, перський цар з військом проходив приблизно там, де зараз знаходиться Личкове.
Протягом IIІ ст. до н.е. - II ст. н.е. скіфи зазнавали тиску сусідніх кочових племен зі сходу під збірною грецькою назвою сармати, котрі раніше (VI ст. до н.е.) були союзниками скіфів у війнах з персами. Кочівники сармати (в наших краях найбільші сарматські племена — роксолани та алани) за мовою і звичаями були близькими до кочівників-скіфів, але більш войовничі. Ця схожість сприяла швидкій асиміляції скіфів сарматами, хоча частина скіфів у II ст. н. е. під натиском агресивних сусідів відступила за Дунай та в Крим. Таким чином, переселяючись зі сходу на захід, сармати  у IIІ ст. до н.е. - II ст. н.е.  витіснили скіфів із тих земель, де знаходиться сучасне село Личкове.  У селах Личковому та Бузівці археологи знайшли та розкопали свідчення перебування тут сарматів, пам’ятки сарматського часу  – кургани.   Нові жителі нашого краю займалися кочовим скотарством, але сприятлива для землеробства природа в долинах Дніпра та його лівих приток , зокрема Орелі, давала можливість частині сарматів перейти до осілого життя. Сармати були знайомі з технікою обробки заліза, ткацтвом, виготовленням глиняного посуду на гончарному колі. За свідченням грецького географа Страбона (І ст. до н. е. - І ст. н. е.) сармати жили в шатрах, встановлених на возах, що давало їм можливість просуватися разом зі своїми отарами худоби в пошуках нових пасовищ. Вони вели жваву торгівлю зі своїми північними сусідами слов’янами, з грецькими містами північного Причорномор’я, з країнами Середземномор’я і Близького Сходу, про що свідчать  численні археологічні знахідки грецького і римського посуду, в тому числі скляного, прикраси та зброї.
                   У II-IV ст. н.е. відбувається так зване Велике переселення народів -  просування  численних народів, які йшли з глибин Азії до кордонів Римської імперії.  Ця подія безпосередньо торкнулася і нашого краю, оскільки в сиву давнину степи сучасної України разом із степами сучасної Росії та Дунайської долини були своєрідними коридорами для просування народів у Європу з Середньої Азії, Кавказу та Уралу.  У ІІ-ІІІ ст.  з півночі сюди переселяються германські племена остготів, боранів та герулів. Германські племена готів, що на певний час окупували Придніпровські степи, набули найвищої могутності за свого короля Германаріха. Про готів нам відомо з писемних джерел тільки у зв’язку з їх нападами на Римську імперію. Проте готи, внаслідок їх нетривалого перебування в нашому краї, не залишили по собі матеріальних пам’яток, надто їх не виявлено на сьогоднішній день. Сарматські племена аланів, що панували тут до приходу готів, перебували в союзі з готами Германаріха. Однак, згодом, на межі III-IV ст., алани були асимільовані або витіснені готами. Залишки аланів вчені вбачають в сучасних осетинах.
  Вищезгаданий період швидкої зміни народів (ІІ-V ст.), які довше чи коротко мешкали в нашому краї, пов'язаний з племенами Черняхівської культури, яку, з деякою обережністю, можна назвати протослов'янською.  Ці племена мали ареал розселення і на території сучасного села Личкове. Вони зазнавали постійних нападів з боку готів, однак справжня небезпека прийшла зі сходу. 
  В останній чверті IV ст. з глибин Азії в степи Східної Європи прикочували войовничі орди гунів.  У Північному Причорномор’ї був центр їхнього союзу племен. Саме з появою у Наддніпрянщині  гунів пов'язаний  занепад черняхівської культури.  Гуни також витіснили з цієї місцевості германські племена готів.
  Гунська держава відома успішними війнами за царя Аттіли (V ст.). Гуни теж не залишили слідів у нашому краї. (Існує версія, що гуни взагалі були не пришельцями, а нащадками скіфів). Після смерті Атілли у 453 р. його держава розпалася.

На початок      

Сторінка:  1 2
Категорія: Історія | Додав: vital_vision (21.08.2008) | Автор: Cанжара В.В.
Переглядів: 5257 | Рейтинг: 0.0/0 |
 
 
КОМЕНТАРІ:
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Залишаючи коментарі, будьте ввічливими, поважайте думку інших. Заборонено використання ненормативної лексики, образ і приниження інших людей.

Авторські права на розміщені тексти належать їхнім авторам. Передрук матеріалів заборонений без розміщення гіпер-лінка lychkove.at.ua та імені автора матеріалу.

Погода в Україні

Випадкове фото:

[Категорія: Вулиці]
Система Orphus

Найближчі свята в Україні:

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Посміхніться:)

Друзі сайту
Пишу українською Сайт села Нехвороща. Реферати, софт, розваги. Український козацький портал Українські традиції Козацький 
сайт «АНЕКДОТИ З УКРАЇНИ» - Нові та найкращі анекдоти української мережі kolomyya.eu.org село Тростянець Сайт Щирця Українська музика
Стартова | Про Личкове | Новини | Фотоальбом | Дошка оголошень | Корисна всячина | Для вільної хвилини | Різне | Гостьова книга

© Санжара В.В. 2008 - 2017 pр.

  | |